Оптимальна валютна зона
В економіці оптимальна валютна зона (ОВЗ, англ. optimum currency area, OCA) або оптимальний валютний регіон (ОВР, англ. optimal currency region, OCR) — географічний регіон, у межах якого використання єдиної спільної валюти забезпечує максимізацію економічної ефективності.
Базова економічна теорія описує оптимальні характеристики для об'єднання кількох існуючих валют або створення нової грошової одиниці. Цю теорію часто використовують для обґрунтування того, чи готовий певний регіон стати валютним союзом — одним із завершальних етапів економічної інтеграції.
Оптимальна валютна зона зазвичай більша за територію окремої країни. Наприклад, частина теоретичного обґрунтування створення євро полягає в тому, що окремі країни Європи самі по собі не утворюють оптимальних валютних зон, проте Європа в цілому таку зону формує.[1] Створення євро часто наводять як приклад, оскільки воно є найсучаснішим і наймасштабнішим практичним кейсом спроби визначити оптимальну валютну зону та надає порівняльну модель «до і після», за допомогою якої можна перевірити принципи теорії.
Теоретично оптимальна валютна зона може бути й меншою за окрему державу. Деякі економісти стверджують, що, наприклад, у Сполучених Штатах Америки є окремі регіони, які за своїми характеристиками не вписуються в оптимальну валютну зону з рештою країни.[2]
Теорію оптимальної валютної зони вперше сформулював у 1960-х роках канадський економіст Роберт Манделл.[3][4] Авторство ідеї традиційно приписують Манделлу, хоча деякі дослідники вказують на більш ранні праці в цій царині економіста Абби Лернера.[5] Подальший розвиток цієї концепції забезпечили Пітер Кенен[en] (1969) та Рональд Маккіннон[en] (1963).
Опублікована Манделлом у 1961 році,[3] ця модель найчастіше цитується економістами. У ній вважається, що асиметричні економічні шоки підривають реальну економіку, тому якщо вони занадто сильні й не піддаються контролю, режим із плаваючими валютними курсами вважається кращим, оскільки єдина глобальна монетарна політика (відсоткові ставки) не зможе бути точно налаштована під специфічну ситуацію кожного окремого регіону.
Чотирма найбільш цитованими критеріями успішного валютного союзу є:[6]
- Мобільність робочої сили в межах регіону. Що як припустити, що «Внутрішня» та «Іноземна» країни мають інтегрований ринок праці, де робоча сила може вільно переміщуватися між ними: як це вплине на рішення про створення оптимальної валютної зони? Це включає фізичну можливість подорожувати (безвізовий режим, трудові права тощо), відсутність культурних перешкод для вільного пересування (таких як мовний бар'єр) та інституційні домовленості (наприклад, можливість взаємного переказу пенсій у межах усього регіону).[3] Наприклад, припустімо, що дві країни спочатку мають однаковий обсяг виробництва та рівень безробіття. Далі припустімо, що негативний економічний шок вражає першу країну, але не зачіпає другу. Якщо в першій країні падає виробництво і зростає безробіття, робоча сила почне мігрувати до другої країни, де безробіття нижче. Якщо така міграція відбувається легко, наслідки негативного шоку для першої країни будуть менш болісними. Крім того, у неї буде менше потреби застосовувати незалежну монетарну політику з метою стабілізації. За надлишкової пропозиції робочої сили в одному регіоні коригування може відбутися за рахунок трудової міграції.[7]
- Відкритість економіки з мобільністю капіталу[en] та гнучкістю цін і заробітної плати в межах регіону. Це необхідно для того, щоб ринкові сили попиту і пропозиції автоматично розподіляли гроші та товари туди, де вони потрібні. На практиці це не працює ідеально, оскільки справжньої гнучкості заробітної плати (особливо у бік зниження) не існує.[8] Країни-члени єврозони інтенсивно торгують між собою (внутрішньоєвропейська торгівля перевищує зовнішню міжнародну торгівлю), і ранні (2006 р.) емпіричні дослідження «ефекту євро» свідчили про те, що єдина валюта вже збільшила обсяги торгівлі на 5–15% у межах єврозони порівняно з торгівлею між країнами, що не входять до неї.[9]
- Система розподілу ризиків, така як автоматичний механізм фіскальних трансфертів (фіскальний федералізм[en]), для перерозподілу коштів на користь регіонів або секторів, які постраждали через недостатню дію перших двох факторів. Зазвичай це набуває форми перерозподілу податкових надходжень до менш розвинених територій країни чи регіону. Така політика, хоч і визнається теоретично доцільною, є політично складною для реалізації, оскільки заможніші регіони рідко легко погоджуються віддавати свої доходи. Формально в Європі діє застереження про заборону фінансової допомоги (no-bailout clause), закріплене у Пакті стабільності та зростання, що означає неприпустимість прямих фіскальних трансфертів для покриття боргів. Однак під час кризи єврозони 2010 року (пов'язаної з державним боргом) від цього правила де-факто відійшли у квітні 2010 року.[10] Подальший теоретичний аналіз свідчить, що жорстке дотримання заборони на фінансовий порятунок від самого початку було нереалістичним очікуванням.[11] Федеративні та децентралізовані держави зазвичай надають дотації біднішим регіональним урядам (наприклад, система вирівнювальних платежів у Канаді).
- Країни-учасниці мають схожі економічні (ділові) цикли. Коли одна країна переживає економічне піднесення або рецесію, інші країни союзу з високою ймовірністю проходять ту саму фазу. Це дозволяє спільному центральному банку стимулювати економічне зростання під час спадів і стримувати інфляцію під час бумів. Якщо ж країни у валютному союзі мають специфічні (несхожі) ділові цикли, то оптимальна монетарна політика для них може різнитися, через що учасники союзу опиняться в гіршому становищі за наявності спільного центробанку.
Додаткові критерії, запропоновані науковцями:[12]
- Диверсифікація виробництва (Пітер Кенен[en]);
- Однорідність уподобань споживачів та урядів;
- Спільність історичної долі («солідарність»).
У цій моделі (1973 р.) Манделл намагається змоделювати, як невизначеність валютного курсу перешкоджає функціонуванню економіки; ця модель цитується рідше.
За умови належного управління валютою діє принцип: що більша зона, то краще. На відміну від попередньої моделі, тут вважається, що асиметричні шоки не підривають спільну валюту саме завдяки факту існування спільної валюти. Вона розподіляє удар від шоків по всій зоні, оскільки всі регіони мають взаємні фінансові вимоги в одній і тій самій валюті й можуть використовувати їх для пом'якшення шоку; натомість у режимі гнучкого обмінного курсу витрати концентруються на окремих регіонах, оскільки девальвація знижує їхню купівельну спроможність. Отже, попри менш точно налаштовану монетарну політику, реальна економіка має функціонувати краще.
 |
Неврожай, страйки або війна в одній із країн спричиняють втрату реального доходу, але використання спільної валюти (або валютних резервів) дозволяє країні скоротити свої валютні запаси й пом'якшити вплив втрат, залучаючи ресурси іншої країни, доки витрати на коригування не будуть ефективно розподілені в майбутньому. Якщо ж, навпаки, дві країни використовують окремі гроші з гнучкими обмінними курсами, весь тягар збитків доводиться нести наодинці; спільна валюта не може слугувати амортизатором для нації в цілому, крім тієї міри, якою скидання неконвертованих валют на іноземних ринках приваблює спекулятивний приплив капіталу на користь валюти, що знецінюється. |  |
— «Uncommon Arguments for Common Currencies», с. 115 | ||
Праці Манделла цитують обидві сторони дебатів щодо євро. Проте у 1973 році сам Манделл на основі своєї другої моделі вибудував аргументацію, яка була значно сприятливішою для концепції (тоді ще гіпотетичної) спільної європейської валюти:
|
Замість руху до більшої гнучкості обмінних курсів усередині Європи економічні аргументи свідчать на користь меншої гнучкості та тіснішої інтеграції ринків капіталу. Ці економічні аргументи підкріплюються також аргументами соціальними. Щоразу, коли соціальні заворушення призводять до загрози страйку, а страйк — до підвищення заробітної плати, не виправданого зростанням продуктивності праці, і відтак до девальвації, під загрозою опиняється сама національна валюта. Довгострокові витрати для нації в цілому розмінюються урядами на те, що вони вважають короткостроковими політичними вигодами. Якби натомість європейські валюти були зв'язані воєдино, потрясіння в окремій країні амортизувалися б, а шок послаблювався б рухом капіталу. | |
— «A Plan for a European Currency», с. 147 і 150 | ||
Огляд наукової літератури, опублікований для Банку Канади у 1999 році, процитував десятки досліджень щодо різних аспектів теорії ОВЗ з особливою увагою до питання, чи можуть Канада та США утворити таку зону, проте не зробив остаточного висновку.[13] Так само у звіті Парламентського дослідницького бюро Канади за 1999 рік обговорювалися переваги та недоліки переходу Канади на американський долар. Хоча автори не давали оцінки довгостроковій політичній доцільності валютного союзу між Канадою та США, у документі прямо зазначалося, що на той час між двома державами не було ані вільного руху робочої сили та капіталу, ані спільного ділового циклу (оскільки цикл Канади тісно прив'язаний до цін на сировинні ресурси), а отже, вони не відповідали критеріям теорії ОВЗ.[14]
У дослідженні 2016 року доводилося, що сама Канада добре функціонує як єдина валютна зона для всіх своїх провінцій, за винятком сировинної Альберти, яка могла б виграти від наявності власної окремої валюти.[15]
Теорію ОВЗ найчастіше застосовували в дискусіях навколо запровадження євро та інтеграції Європейського Союзу.[18] Багато економістів стверджували, що ЄС фактично не відповідав критеріям ОВЗ на момент введення євро, і частково пояснювали подальші економічні труднощі єврозони саме невідповідністю цим базовим умовам.[19][20] За деякими показниками, що характеризують ОВЗ (наприклад, симетричність шоків), Європа справді демонструє високі результати. Стівен Полоз (1990) дійшов висновку, що Європейський валютний союз має бути життєздатним, оскільки мінливість реальних обмінних курсів у Європі була подібною до мінливості між регіонами Канади. На цю працю посилалася сама Європейська комісія у своїй доповіді 1990 року «Один ринок, одні гроші» (One Market, One Money).[21] Якщо розглядати кореляцію темпів зростання ВВП окремого регіону з показниками всієї зони, то країни єврозони демонструють навіть дещо вищу кореляцію порівняно зі штатами США.
Проте єврозона має значно нижчу мобільність робочої сили, ніж Сполучені Штати, що зумовлено мовними та культурними відмінностями. За даними дослідження Кевіна О'Рурка, понад 40% жителів США народилися за межами штату, в якому вони проживають. Натомість у єврозоні лише близько 14% людей народилися в іншій країні, ніж та, де вони мешкають. Фактично економіка США наблизилася до єдиного ринку праці ще у XIX столітті, тоді як для більшості частин єврозони такий рівень трудової мобільності та інтеграції ринку праці залишається далекою перспективою.[22] Крім того, економіка США завдяки наявності центрального федерального фіскального органу має потужні стабілізаційні трансферти. Коли окремий штат у США опиняється в рецесії, кожен 1 долар падіння ВВП цього штату компенсується зустрічним федеральним трансфертом у розмірі 28 центів.[22] Такі автоматичні стабілізаційні трансферти відсутні як у єврозоні, так і в ЄС загалом; тому вони не можуть покладатися на бюджетний федералізм для згладжування регіональних економічних потрясінь. Утім, досвід європейських криз поступово підштовхує ЄС до розширення федеративних повноважень у сфері фіскальної політики.[23][24] Дослідження 2022 року, засноване на синхронізації рекомендацій щодо монетарної політики, показало, що країни-члени ЄС у Центральній та Східній Європі, які ще не входять до єврозони, відповідають її параметрам не гірше, ніж країни ядра єврозони.[25]
Економіст Майкл Купаріцас із Федерального резервного банку Чикаго розглянув Сполучені Штати в розрізі восьми економічних регіонів, виділених Бюро економічного аналізу[en] США[a] (Далекий Захід, Скелясті гори, Рівнини, Великі озера, Середній Схід, Нова Англія, Південний Захід та Південний Схід). Побудувавши статистичну модель, він виявив, що п'ять із восьми регіонів країни повністю задовольняють критерії Манделла для формування єдиної оптимальної валютної зони. Однак відповідність Південного Сходу та Південного Заходу виявилася сумнівною, а регіон Рівнин, за його висновками, взагалі не вписується в оптимальну валютну зону з рештою країни.[2]
Ідея валюти, юрисдикція якої не збігається з межами окремої держави, а саме є більшою за державу — формально, наявність міжнародного монетарного органу без відповідного централізованого фіскального органу, — зазнала критики з боку представників кейнсіанської та посткейнсіанської економічної школи, які наголошують на ключовій ролі дефіцитного фінансування урядом (фіскальним органом) в управлінні економікою і вважають використання наднаціональної валюти без єдиного фіскального органу втратою «монетарного суверенітету».
Зокрема, кейнсіанські економісти стверджують, що фіскальне стимулювання у формі державних дефіцитних видатків є найдієвішим методом боротьби з безробіттям в умовах пастки ліквідності. Таке стимулювання стає неможливим, якщо державам у валютному союзі жорстко заборонено мати достатній бюджетний дефіцит.
Посткейнсіанська теорія неохарталізму[en] (сучасна монетарна теорія) стверджує, що дефіцитні видатки уряду створюють гроші, що здатність емітувати власну валюту є фундаментальною для здатності держави розпоряджатися ресурсами, і що «гроші та монетарна політика нерозривно пов'язані з політичним суверенітетом та фіскальною владою».[26] Обидва ці критичні напрями вважають транзакційні вигоди від спільної валюти незначними порівняно з цими макроекономічними недоліками і загалом роблять менший акцент на транзакційній функції грошей (як засобу обігу), натомість приділяючи головну увагу їх використанню як розрахункової одиниці (міри вартості).
У першій моделі Манделла країни розглядають усі початкові умови як задані (екзогенні), і за наявності достатньої інформації вони можуть оцінити, чи перевищують витрати від створення валютного союзу його переваги. Однак інша наукова школа (зокрема Джеффрі Франкель та Ендрю Роуз) доводить, що деякі критерії ОВЗ не є наперед заданими й фіксованими, а натомість є економічними результатами (тобто ендогенними величинами), які породжуються самим фактом створення валютного союзу.
Візьмімо для прикладу взаємодію товарних ринків: якщо критерії ОВЗ застосовувати до утворення валютного союзу, то багато країн можуть демонструвати низькі обсяги взаємної торгівлі та слабку інтеграцію ринків, що означає невиконання критеріїв ОВЗ. Отже, на основі поточних характеристик валютний союз міг би не відбутися. Проте, якщо валютний союз все ж таки створюється, його держави-члени починають торгувати між собою настільки активніше, що зрештою критерії ОВЗ виявляються виконаними. Ця логіка передбачає, що критерії ОВЗ можуть бути самоздійснюваними. Більше того, глибша інтеграція в межах проєкту ОВЗ може покращити й інші критерії: наприклад, якщо товарні ринки тісніше пов'язані між собою, економічні шоки швидше передаватимуться всередині зони і відчуватимуться більш симетрично.
Утім, до аргументу про самоздійснення слід ставитися з обережністю. По-перше, масштаб цього ефекту може бути не таким значним. Згідно з дослідженням Річарда Болдвіна, економіста з питань торгівлі Женевського інституту міжнародних відносин, приріст торгівлі всередині єврозони завдяки єдиній валюті виявився значно скромнішим, ніж очікувалося: від 5% до 15%, із найбільш імовірною оцінкою на рівні 9%.[27]
Другий контраргумент (пов'язаний із працями Пола Кругмана) полягає в тому, що подальша інтеграція товарних ринків може призвести до поглиблення географічної спеціалізації виробництва. Щойно окремі фірми отримують змогу легко обслуговувати весь ринок ОВЗ, а не лише свій національний ринок, вони починають використовувати ефект масштабу і концентрувати виробництво. У результаті окремі галузі в межах ОВЗ можуть зосередитися лише в кількох локаціях. Гарним прикладом є США: фінансові послуги зосереджені в Нью-Йорку, індустрія розваг — у Лос-Анджелесі, а високі технології — у Кремнієвій долині. Якщо регіональна спеціалізація зростає, економіка кожної окремої країни стає менш диверсифікованою і стикається з більшою кількістю асиметричних галузевих шоків, що послаблює аргумент про автоматичне самоздійснення критеріїв ОВЗ.[7]
- ↑ Карту регіонів див. на сторінці U.S. Bureau of Economic Analysis Regions (Університет штату Айова).
- ↑ Baldwin, Richard; Wyplosz, Charles (2004). The Economics of European Integration. New York: McGraw Hill. ISBN 978-0-07-710394-1.
- 1 2 Kouparitsas, Michael A. (2001). Is the United States an optimum currency area? An empirical analysis of regional business cycles (PDF). Federal Reserve Bank of Chicago Working Paper. 2001—21.
- 1 2 3 Mundell, R. A. (1961). A Theory of Optimum Currency Areas. American Economic Review. 51 (4): 657—665. JSTOR 1812792.
- ↑ Coy, Peter (25 жовтня 1999). Why Mundell Won the Nobel: For work that led to the euro, not for his supply-side theory. BusinessWeek. Архів оригіналу за 14 квітня 2001.
- ↑ Scitovsky, Tibor (1984). Lerner's Contribution to Economics. Journal of Economic Literature. 22 (4): 1547–1571 [see pp. 1555–6 for discussion of OCA]. JSTOR 2725381.
- ↑ Frankel, Jeffrey A. & Rose, Andrew K. (1997). The Endogenity of the Optimum Currency Area Criteria (PDF). The Economic Journal[en]. 108 (449): 1009—1025. doi:10.1111/1468-0297.00327. S2CID 8708168. Архів оригіналу (PDF) за 23 червня 2021. Процитовано 16 лютого 2010.
- 1 2 Feenstra, Robert C., and Alan M. Taylor. "Chapter 10." International Macroeconomics. New York: Worth, 2014. 412-14. Print.
- ↑ McKinnon, R. I. (1988). Monetary and Exchange Rate Policies for International Financial Stability: A Proposal. The Journal of Economic Perspectives. 2 (1): 83—103. doi:10.1257/jep.2.1.83. JSTOR 1942741.
- ↑ Baldwin, Richard (2006). In or Out: Does it Matter? An Evidence-Based Analysis of the Euro's Trade Effects. London: Centre for Economic Policy Research. ISBN 978-1-898128-91-5.
- ↑ Greece Takes Bailout, but Doubts for Region Persist. New York Times. 3 травня 2010.
- ↑ The Trilemma of a Monetary Union: Another Impossible Trinity Hanno Beck, Aloys Prinz, Intereconomics, Volume 47, January/February 2012, Number 1 · pp. 39-43. "A monetary union among autonomous countries cannot simultaneously maintain an independent monetary policy, national fiscal sovereignty and a no-bailout clause. These three features make up an impossible trinity, and attempts to preserve all three concurrently will ultimately end in failure. In order to save EMU, one of these three must be abandoned."
- ↑ van Marrewijk, Charles; Ottens, Daniël; Schueller, Stephan (2006). International economics: theory, application, and policy. Oxford, UK: Oxford University Press. с. 620. ISBN 978-0-19-928098-8.
- ↑ Lafrance, Robert; St-Amant, Pierre. Optimal Currency Areas: A Review of the Recent Literature. Банк Канади.
- ↑ The Pros and Cons of a Monetary Union with the U.S. (PRB 99-9E). publications.gc.ca. Процитовано 5 січня 2023.
- ↑ Chaban, Maxym; Voss, Graham M. (Травень 2016). Is Canada an optimal currency area? An inflation targeting perspective. Canadian Journal of Economics (англ.). 49 (2): 738—771. doi:10.1111/caje.12212. ISSN 0008-4085. S2CID 150867784.
- ↑ The Times, London, November 19, 1997
- ↑ Robert Mundell: Euro is here to stay, Financial Post, June 8, 2012
- ↑ Irena Vrnáková & Hana Bartušková, 2013. "Is Euro Area an Optimal Currency Area and What Barriers Could Obstruct Its Future Development?," ACTA VSFS, University of Finance and Administration, vol. 7(2), pages 123-144.
- ↑ Ricci, Luca A. (Березень 2008). A model of an optimum currency area. Economics: The Open-Access, Open-Assessment e-Journal. 2 (8) 20080008: 1—31. doi:10.5018/economics-ejournal.ja.2008-8. hdl:10419/17968.
- ↑ Krugman, Paul (19 липня 2015). The Euroskeptic Vindication (blog). Пол Кругман. Процитовано 24 липня 2015.
- ↑ Генеральний директорат з економічних і фінансових справ. One market, one money: An evaluation of the potential benefits and costs of forming an economic and monetary union (PDF). European Economy.
{{cite journal}}: Обслуговування CS1: Сторінки, що використовують параметр others без параметра author або editor (посилання) - 1 2 O’Rourke, Kevin (Літо 2013). Cross of Euros. Journal of Economic Perspectives. 27 (3): 167—192. doi:10.1257/jep.27.3.167.
- ↑ Caporaso, James A.; Kim, Min–hyung; Durrett, Warren N.; Wesley, Richard B. (Серпень 2015). Still a regulatory state? The European Union and the financial crisis. Journal of European Public Policy[en]. 22 (7): 889—907. doi:10.1080/13501763.2014.988638. S2CID 153684746.
- ↑ Beck, Hanno; Prinz, Aloys (Січень 2012). The Trilemma of a Monetary Union: Another Impossible Trinity. Intereconomics. 47 (1): 39—43. doi:10.1007/s10272-012-0404-0. hdl:10419/98237. S2CID 154652344.
- ↑ Nanovsky, Simeon (14 січня 2022). A new test for optimum currency area with an application to the Central and Eastern European countries. Applied Economics. 54 (3): 354—373. doi:10.1080/00036846.2021.1962512. ISSN 0003-6846.
- ↑ Goodhart, Charles A.E. (Серпень 1998). The two concepts of money: implications for the analysis of optimal currency areas. European Journal of Political Economy. 14 (3): 407—432. doi:10.1016/S0176-2680(98)00015-9.
{{cite journal}}: Перевірте значення|author-link=(довідка) Pdf.- Див. також: Wray, L. Randall (Липень 2000). The Neo-Chartalist Approach to Money (Working Paper No. 10). Center for Full Employment and Price Stability. Архів оригіналу за 20 жовтня 2019. Процитовано 5 жовтня 2009.
{{cite journal}}: Cite journal вимагає|journal=(довідка)
- Див. також: Wray, L. Randall (Липень 2000). The Neo-Chartalist Approach to Money (Working Paper No. 10). Center for Full Employment and Price Stability. Архів оригіналу за 20 жовтня 2019. Процитовано 5 жовтня 2009.
- ↑ Baldwin, Richard E. (2006). In Or Out: Does it Matter? : an Evidence-based Analysis of the Euro's Trade Effects. Centre for Economic Policy Research. ISBN 978-1-898128-91-5.
