Вибори до Європейського парламенту 1979
 | |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
7–10 червня 1979
| |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Усі 410 місць у Європейському парламенті Необхідно 206 місць для більшості | |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Явка | 114 340 366 / 184 414 900 (62,0%) | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
 Поствиборчий склад делегації кожної з держав-членів | |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
.jpg)
.jpg)
.jpg)
Вибори до Європейського парламенту 1979 року — серія парламентських виборів, що відбулися в усіх 9 (на той час) державах-членах Європейської Спільноти. Це були перші європейські вибори, що дозволили громадянам обрати 410 депутатів до Європейського парламенту, а також перші міжнародні вибори в історії.
Місця в Парламенті були розподілені між державами відповідно до кількості їхнього населення, і в деяких випадках були поділені на виборчі округи, проте депутати засідали відповідно до своєї приналежності до політичних груп.
Римський договір, який заснував Співтовариства, визначав, що Європейський парламент має обиратися шляхом загального виборчого права з використанням спільної виборчої системи. Рада Європейського Союзу була відповідальною за організацію виборів, але процес затягувався. Як тимчасовий захід, депутати призначалися до Парламенту державами-членами з їхніх національних парламентів, як це відбувалося ще з часів Спільної асамблеї.[1] Парламент був незадоволений цим і погрожував подати на Раду до Європейського суду. Зрештою Рада погодилася на проведення виборів, і перші вибори до Європейського парламенту відбулися у 1979 році після того, як у середині 1970-х років були висунуті відповідні пропозиції.[1][2] Питання про спільну систему голосування залишилося невирішеним, і навіть до сьогодні методи голосування відрізняються залежно від держави-члена, хоча всі вони використовують певну форму пропорційного представництва з 1999 року.
Кампанії відрізнялися між собою. Колишній соціал-демократичний канцлер Німеччини Віллі Брандт провів міжнародну кампанію у Франції, Італії, Люксембурзі та Нідерландах для підтримки соціалістичної групи. З іншого боку, колишній Прем'єр-міністр Франції Жак Ширак використав вибори, щоб перевірити свою популярність у протистоянні з тодішнім Президентом Франції Валері Жискар д'Естеном, готуючись до президентських виборів 1981 року.[3]
У червні загальним виборчим правом було обрано 410 депутатів. На той час не існувало правил щодо системи виборів, яка мала використовуватися. Велика Британія застосувала мажоритарну систему для кількох невеликих округів у Великій Британії, тоді як інші держави-члени використовували пропорційне представництво для меншої кількості великих округів (зазвичай сама держава-член виступала як єдиний округ), хоча й з різними методами розподілу місць.
Виборці проявили незначний інтерес,[3] проте середня явка[en] становила 63%. Найнижча явка була у Великій Британії — 32,2%: у всіх інших країнах вона перевищувала 50%, за винятком Данії. Окрім Бельгії та Люксембургу, де голосування є обов'язковим, найвища явка спостерігалася в Італії — 84,9%.[4]
Соціалістичні партії, що працювали разом у рамках загальноєвропейської Конфедерації соціалістичних партій (нині Партія європейських соціалістів), здобули найбільше місць: утворена соціалістична група налічувала 113 євродепутатів. Християнсько-демократичні партії, об'єднані в пан'європейську Європейську народну партію, посіли друге місце, а їхня група отримала 107 мандатів. Третьою за величиною силою стали консервативні Європейські демократи[en] з 64 місцями, за якими йшли комуністи з 44 місцями. Ліберал-демократи отримали 40 місць, хоча саме їхній кандидат був обраний Головою Парламенту.
Створені групи були нещільними коаліціями, заснованими на групах, утворених у попередні роки, але невдовзі вони стали основою для сучасних європейських політичних партій.
| Держава | Місць | Держава | Місць |
|---|---|---|---|
 Франція |
81 |  Західна Німеччина |
81 |
 Італія |
81 |  Велика Британія |
81 |
 Нідерланди |
25 | .svg){kind=small} Бельгія |
24 |
 Данія |
16 |  Ірландія |
15 |
 Люксембург |
6 | ||
| Група[5][6][7][8] | Опис | Голова | Євродепутати | |||
|---|---|---|---|---|---|---|
| SOC | Соціал-демократи | Ернест Ґлінн[fr] | 113 |  | ||
| EPP | Християнські демократи | Еґон Клепш | 107 | |||
| ED | Консерватори | Джеймс Скотт-Гопкінс | 64 | |||
| COM | Комуністи та крайні ліві | Джорджо Амендола | 44 | |||
| LD | Ліберали та ліберал-демократи | Мартін Бангеманн | 40 | |||
| EPD | Націонал-консерватори | Крістіан де Ла Мален | 22 | |||
| CDI | Різнорідні | Марко Паннелла Ніл Блейні[en] Єнс-Петер Бонде[en] |
11 | |||
| NI | Незалежні | немає | 9 | Усього: 410 | ||
Луїза Вайс, яка народилася 1893 року і на той час їй було 86 років, стала найстарішим депутатом Парламенту і тому головувала в залі під час виборів президента (липень 1979). Однак перед тим, як це могло статися, їй відразу довелося розбиратися з Ієном Пейслі, який у своїй першій промові на сесії протестував проти того, що британський прапор перед будівлею висів догори дриґом.[9] Вона швидко впоралася з інцидентом.[10] Ця конфронтація вважалася одним з її зіркових моментів, і пізніше вона зізналася, що, будучи бабусею, звикла мати справу з «неслухняними юнаками».[11]
Було п'ять кандидатів на посаду Голови Європейського парламенту: Джорджо Амендола, італійський комуніст; Емма Боніно, італійський технічний незалежний кандидат; Крістіан де Ла Мален, французький прогресивний демократ; Симона Вейль, французька лібералка, та Маріо Дзагарі, італійський соціаліст.[12]
У першому турі Вейль отримала 183 з 380 поданих голосів — їй не вистачило восьми голосів до абсолютної більшості. Найближчим конкурентом був Дзагарі зі 118 голосами, потім Амендола з 44, де Ла Мален з 26 і Боніно з 9 голосами. Боніно та де Ла Мален зняли свої кандидатури, і в другому турі Вейль здобула абсолютну більшість, набравши 192 із 377 поданих голосів (Дзагарі отримав 128, а Амендола — 47). Вейль була обрана першою президенткою обраного Парламенту і першою жінкою головою Парламенту з моменту його заснування в 1952 році.[12]
Заступниками президентки були обрані: Даніель Де Марш, Безіл де Ферранті, Бруно Фрідріх, Гвідо Гонелла, Жерар Жаке, Ганс Катцер, Поуль Меллер, П'єр Пфлімлен, Брід Роджерс, Марсель Альбер Вандевіле, Анна Вонделінг та Маріо Дзагарі.[12]
Раніше Парламент був слабкою консультативною асамблеєю, члени якої працювали на неповну ставку. Після виборів новий склад євродепутатів почав працювати на постійній основі, ставши більш енергійним та різноманітним. Щойно Парламент був сформований, євродепутати «старої гвардії» від більших партій спробували підвищити поріг, необхідний для формування політичної групи Європарламенту (цей статус надавав фінансову підтримку та представництво в комітетах). Цей крок швидко заблокували менші групи, які об'єдналися і застосували філібастер проти цієї пропозиції. Зв'язки, що виникли в цей час, заклали основи групи «Веселка»: альянсу лівих і зелених партій,[1] який згодом трансформувався у групу Зелені — Європейський вільний альянс.
 | ||
| Фракція | Опис | |
|---|---|---|
| SOC | Соціал-демократи | |
| EPP | Християнські демократи | |
| ED | Консерватори | |
| COM | Комуністи та крайні ліві | |
| LD | Ліберали та ліберал-демократи | |
| EPD | Націонал-консерватори | |
| CDI | Різнорідні | |
| NI | Незалежні депутати | |
| Регіон | Дати | Місця | Виборці | Явка | Попередні | Наступні | Виборча система | Джерела |
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Європейська спільнота
(ЄС-9) |
7, 10 червня
1979 |
410 | 191 783 528 | 63% | Перші вибори | 1981 | Усюди пропорційна, за винятком Великої Британії (крім Північної Ірландії), де використовувалася мажоритарна система відносної більшості | [13][14][15] |
| Призначений парламент | Вибори 1979 | Перегрупування | Перший парламент | ||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Фракції | Довиборчий склад
13 лютого 1978 |
Зміна | Результати
7 липня |
Зміна | Результати
17 липня |
Нові
фракції |
Перша сесія
17 липня | ||
| SOC | 63 | +48 | 111 | +2 | 113 | SOC | 113 | ||
| CD | 52 | +54 | 106 | +1 | 107 | EPP | 107 | ||
| C | 18 | +45 | 63 | +1 | 64 | ED | 64 | ||
| COM | 17 | +27 | 44 | +0 | 44 | COM | 44 | ||
| LD | 24 | +17 | 41 | -1 | 40 | LD | 40 | ||
| EPD | 19 | +2 | 21 | +1 | 22 | EPD | 22 | ||
| NI | 3 | +21 | 24 | +11 | 11 | CDI | 11 | ||
| -15 | 9 | NI | 9 | ||||||
| Разом | 196 | +214 | 410 | +0 | 410 | Разом | 410 | ||
| Джерела:[6][16][5][7][8] | |||||||||
| Фракція | Опис | Деталі | % | Депутати | |
|---|---|---|---|---|---|
| SOC | Соціал-демократи | ФРН 35, Бельгія 7, Данія 4, Франція 22, Ірландія 4, Італія 13, Люксембург 1, Нідерланди 9, Велика Британія 18 | 28% | 113 | |
| EPP | Християнські демократи | ФРН 42, Бельгія 10, Франція 8, Ірландія 4, Італія 30, Люксембург 3, Нідерланди 10 | 26% | 107 | |
| ED | Консерватори | Данія 3, Велика Британія 61 | 16% | 64 | |
| COM | Комуністи та крайні ліві | Данія 1, Франція 19, Італія 24 | 11% | 44 | |
| LD | Ліберали та ліберал-демократи | ФРН 4, Бельгія 4, Данія 3, Франція 17, Ірландія 1, Італія 5, Люксембург 2, Нідерланди 4 | 10% | 40 | |
| EPD | Націонал-консерватори | Данія 1, Франція 15, Ірландія 5, Велика Британія 1 | 5% | 22 | |
| CDI | Різнорідні | Бельгія 1, Данія 4, Ірландія 1, Італія 5 | 3% | 11 | |
| NI | Незалежні | Бельгія 2, Італія 4, Нідерланди 2, Велика Британія 1 | 2% | 9 | |
| Джерела:[17][18][19][20] | 100% | 410 | |||
- 1 2 3 Hoskyns, Catherine; Michael Newman (2000). Democratizing the European Union: Issues for the twenty-first Century (Perspectives on Democratization. Manchester University Press. ISBN 978-0-7190-5666-6.
- ↑ Patijn Report (PDF).
- 1 2 Electing a New Parliament, Time Magazine 11 June 1979
- ↑ Rates of participation in European elections (1979–2004) on CVCE website
- 1 2 Parlement européen 1979 - Parlement élu en 1979. www.europe-politique.eu (фр.).
- 1 2 Elections Europeennes (PDF) (фр.). Архів оригіналу (PDF) за 11 вересня 2008.
- 1 2 Democracy in the European Parliament (PDF). emlab.berkeley.edu.
- 1 2 Power to the Parties: Cohesion and Competition in the European Parliament, 1979-2001 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 11 вересня 2008.
- ↑ Matthew Tempest and agencies Paisley to stand down as MEP, The Guardian, 19 January 2004
- ↑ How? Did she climb the flagpole and fixed it?
- ↑ A number of names worth remembering ..., European Voice, 26 November 1998
- 1 2 3 Election of the President of the European Parliament, European Parliament
- ↑ Elections 1989 - Results and members (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 25 березня 2009.
- ↑ Election '79 - Voting figures and winners (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 19 серпня 2008.
- ↑ Turnout trends at European elections. European Parliament. 2004.
- ↑ Elections '79 - The results (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 17 травня 2011.
- ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу
<ref>: для виносок під назвою "elcfull2" не вказано текст - ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу
<ref>: для виносок під назвою "aei37302" не вказано текст - ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу
<ref>: для виносок під назвою "ep052" не вказано текст - ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу
<ref>: для виносок під назвою "hixnoury2" не вказано текст - ↑ Arxiu Històric Electoral - Unió Europea. Архів оригіналу за 21 червня 2012., за винятком деяких результатів щодо Великої Британії.
- Вибори депутатів Європейського парламенту CVCE (англ.)
- Повні деталі виборів Europe Politique (фр.)
- Промова Симони Вейль під час першої сесії CVCE (англ.)
