Економіка Французької Полінезії
| Економіка Французької Полінезії | |
|---|---|
Центральний діловий район Папеете — найбільший центр фінансових та бізнес-послуг Французької Полінезії. | |
| Валюта | Французький тихоокеанський франк (₣) |
| Фінансовий рік | Календарний рік |
| Статистика | |
| ВВП | 5,49 млрд $ (оцінка 2015) |
| Зростання ВВП | 2 % (оцінка 2015) |
| ВВП на душу населення | 17 000 $ (оцінка 2015) |
| ВВП за секторами | сільське господарство: 2,5 %; промисловість: 13 %; послуги: 84,5 % (2009) |
| Інфляція (ІСЦ) | 0 % (оцінка 2015) |
| Населення поза межею бідності | 19,7 % (оцінка 2009) |
| Робоча сила | 126 300 (оцінка 2016) |
| Робоча сила за секторами | сільське господарство: 13 %; промисловість: 19 %; послуги: 68 % (оцінка 2013) |
| Безробіття | 21,8 % (2012) |
| Галузі виробництва | туризм, перли, переробка сільськогосподарської продукції, ремісництво, фосфати |
| Зовнішня діяльність | |
| Експорт | 1,245 млрд $ (оцінка 2014) |
| Експортні товари | культивовані перли, продукти з кокосу, перламутр, ваніль, м'ясо акули |
| Партнери |
|
| Імпорт | 2,235 млрд $ (оцінка 2014) |
| Імпортні товари | паливо, харчові продукти, обладнання |
| Партнери |
|
| Державні фінанси | |
| Доходи | 1,891 млрд $ (2012) |
| Витрати | 1,833 млрд $ (2012) |
| Економічна допомога | отримувач: 580 млн $ (2004) |
| [1] | |
Економіка Французької Полінезії є економікою розвиненої країни, де на сферу послуг припадає 75 %. ВВП на душу населення у Французькій Полінезії становить близько 22 000 доларів США, що є одним із найвищих показників у Тихоокеанському регіоні.
Цей розділ не містить посилань на джерела. (жовтень 2025) |
До французької колонізації полінезійські острови, які нині утворюють Французьку Полінезію, покладалися на натуральне господарство. Праця була суворо організована і виконувалася всією громадою під керівництвом правлячого класу арії[en] (ariʻi) та жерців (tahuʻa). На схилах гір створювалися тераси для сільськогосподарського виробництва, береги річок укріплювалися кам'яними стінами, на атолах у великих траншеях створювали штучний ґрунт, а великі системи з коралових стін слугували пастками і місцем зберігання живої риби. Вироблена продукція розподілялася правлячим класом серед населення. Контакт Джеймса Кука з жителями Таїті наприкінці XVIII століття супроводжувався масовим обміном тканин, зброї та інших нових іноземних предметів з використанням цвяхів (fao) як імпровізованої форми валюти, оскільки іноземне залізо високо цінувалося за свою твердість і ковкість.[2]
Після встановлення контакту з європейськими кораблями завезені хвороби вбили значну частину населення, а християнські вірування та духовенство спричинили величезний зсув у культурі цих островів. Зі зменшенням кількості населення, яке потрібно було годувати, збільшилася площа землі на душу населення, і землекористування переорієнтувалося на обмежене виробництво, необхідне для проживання однієї родини. Поселення перемістилися ближче до узбережжя, оскільки населення стало більше покладатися на лагуну та морську торгівлю. Європейські кораблі зупинялися на цих островах, щоб купити воду, солону свинину, сушену рибу та свіжі фрукти.
З поселенням французів, англійців та американців частина сільського господарства переорієнтувалася на експорт апельсинів, копри, кави, бавовни та ванілі. Вони також експортували чорні перли та сандал. Сандалове дерево майже зникло; виробництво бавовни було недовговічним, оскільки Південь США відновився після Громадянської війни; а кавові та апельсинові дерева постраждали від завезених хвороб, що зупинило цей експорт. Ціни на копру та ваніль, а також конкуренція на світовому ринку сильно вдарили по цих виробництвах у другій половині XX століття, хоча вони існують і досі. Видобуток гуано на Макатеа[en] розпочався у 1917 році і припинився у 1966 році, коли запаси вичерпалися.
У 1962 році Франція розмістила в регіоні свій військовий персонал і розпочала ядерні випробування на атолі Муруроа. Економіка Французької Полінезії переключилася на сферу послуг для підтримки військових та зростаючої туристичної індустрії.
Цей розділ не містить посилань на джерела. (травень 2020) |
Нині туризм становить близько 13 % ВВП і є основним джерелом надходжень іноземної валюти. Туристична індустрія сильно постраждала після терористичних актів 11 вересня та економічної кризи 2008 року, і з того часу так і не відновилася повністю. Щороку сюди приїжджає близько 160 000 туристів. Місцевий уряд здебільшого зосереджує свої дії на розвитку елітного ринку з розкішними готелями, побудованими за рахунок іноземних інвестицій та французьких податкових пільг, але багато з цих проєктів закриваються через кілька років. Субсидована авіакомпанія Air Tahiti Nui привозить туристів із Франції, Лос-Анджелеса, Японії та Китаю. Працюють також інші компанії, такі як Air France та Air New Zealand.
Невеликий виробничий сектор переважно переробляє сільськогосподарську продукцію. Ваніль та перли є основними статтями експорту.
Державне управління є важливою складовою ВВП і забезпечує стабільну зайнятість. Французька Республіка фінансує державних службовців, які працюють у сфері освіти, юстиції, лікарнях, жандармерії та збройних силах. Місцевий уряд контролює власну адміністрацію, як-от міністерство сільського господарства, та здійснює нагляд за управлінням і будівлями в деяких секторах, наприклад, у школах. Місцевий уряд також впливає на значну частину економіки через субсидії та програми розвитку.
Деякі галузі економіки залучають квазімонопольні групи через малий розмір економіки, виклики, пов'язані з країною невеликих островів, розкиданих на величезному океанічному просторі, а також через дії уряду у вигляді субсидій та впливу державних компаній. У деяких секторах спостерігається значна тенденція до горизонтальної та вертикальної інтеграції. Останнім часом місцевий уряд намагається підтримувати здорову конкуренцію і регулювати зростання найбільших груп, але стикається з багатьма труднощами. Наприклад, він не зміг перешкодити великій мережі супермаркетів розвивати власне виробництво овочів, що призвело до розірвання контрактів на постачання з місцевими фермерами. Проте він заблокував злиття двох місцевих судноплавних компаній, щоб уникнути монополії на деяких торговельних маршрутах. Ціни на перевезення товарів між островами фіксуються урядом, і надаються субсидії на транспортування деяких товарів, таких як сільськогосподарська продукція або будівельні матеріали.
Маржа цін на деякі товари контролюється місцевим урядом, щоб зменшити диспропорцію цін між різними архіпелагами. Податки на імпорт та ПДВ встановлюються та збираються місцевим урядом, який також контролює, який імпорт дозволено, щоб захистити своє сільське господарство та природу від хвороб та інвазивних видів.
Більшість населення має змішане полінезійське та європейське походження. Близько 5 % населення має азійське походження — це нащадки сільськогосподарських робітників, завезених у XIX столітті для роботи на бавовняних полях. Вони представлені в управлінському та торговельному секторах економіки. Нещодавнє населення з метрополії здебільшого задіяне в державному управлінні та на малих і середніх підприємствах.
Французька Полінезія використовує франк Французьких тихоокеанських володінь (CFPF), де 1 франк КФП ділиться на 100 сантимів. Раніше франк КФП був прив'язаний за точним офіційним курсом 0,055 французького франка до одного тихоокеанського франка. Коли у 1999 році Франція перейшла на євро, ця статична прив'язка збереглася, тому зараз курс становить близько 119,26 тихоокеанських франків за один євро (1 євро дорівнює точно 6,55957 французьких франків). У 2016 році обмінний курс становив 110,2 франка КФП за долар США.[3]
Цей розділ не містить посилань на джерела. (травень 2020) |
Більшість полінезійців у сільському господарстві вирощують традиційні культури, такі як таро, уфі (ямс), маніок та батат, для власного харчування, а невеликі надлишки продаються для отримання грошового доходу поряд з невеликою рибальською діяльністю. Фермери азійського походження зазвичай вирощують європейські та азійські овочі для місцевого ринку.
На острові Муреа розвинулося виробництво ананасів для місцевого ринку та постачання на завод соків. Маупіті та Хуахін вирощують кавуни. На Таїті та Тахаа є невелике виробництво цукрової тростини для ромових лікарень.
Таїті виробляє невелику кількість свіжого молока, переважно для місцевої фабрики з виробництва йогуртів, оскільки більшість населення звикла пити ультрапастеризоване та сухе молоко з Франції та Нової Зеландії. У Французькій Полінезії є єдина бійня, що обробляє яловичину, свинину та курятину. Місцеве виробництво яловичини дуже обмежене і здебільшого використовується для постачання на місцевий завод з виробництва солоної яловичини (corned beef). Більша частина м'яса надходить з Нової Зеландії, що становить близько 10 % експорту свіжого м'яса цієї країни. Дві ковбасні фабрики виробляють шинку, сосиски та паштети з місцевої та імпортованої свинини.
Виробництво копри значно субсидується, оскільки місцевий уряд розглядає це як форму соціальної підтримки віддалених островів з обмеженим спектром можливостей економічної діяльності, таких як атоли Туамоту. Копра переробляється на заводі Huilerie de Tahiti для отримання кокосової олії, яка здебільшого використовується для виготовлення олії моної[en]. Залишки кокосової макухи використовуються як корм для великої рогатої худоби та свиней, а надлишки раніше експортувалися до Нової Зеландії.
Виробництво ванілі сильно залежить від ситуації на Мадагаскарі. Коли тайфун обрушився на цього головного постачальника ванілі, ринкова ціна у світі зросла, і місцевий полінезійський уряд розпочав масштабну програму субсидій та кредитів для розвитку ванільних ферм. Коли полінезійське виробництво збільшилося, а Мадагаскар відновився, ціни впали, і багато полінезійських фермерів перестали доглядати за своїми рослинами ванілі. Рослини є крихкими і вимагають регулярного догляду досвідчених фермерів. Хвороби та комахи можуть сильно зменшити виробництво, а вартість хімічних препаратів сильніше б'є по фермерах, коли ціни на ваніль низькі. Зі зменшенням виробництва ванілі ціна знову зростає, уряд починає нову програму розвитку, і цикл повторюється. Незважаючи на високу ціну на висушену таїтянську ваніль на міжнародному ринку, вона зазвичай знаходить покупців у сегменті преміум-класу через особливості свого сорту та високу якість.
У 1990-х роках почалося комерційне виробництво ноні завдяки передбачуваній користі соку цього плоду. Експорт здебільшого був спрямований на ринок Північної Америки. Але це виробництво було недовговічним, швидко впавши з 7000 тонн у 2005 році до 2000 тонн у 2008 році, оскільки цю рослину легко вирощувати в будь-якому тропічному кліматі, особливо в країнах з нижчою вартістю робочої сили та більшою кількістю землі.
На атолі Рангіроа існує невелике виноробне виробництво, орієнтоване на ринок преміум-класу, що капіталізує на своїй рідкісності та специфіці виноградної лози, вирощеної на кораловому ґрунті тропічного острова.
| Транспорт Французької Полінезії | |
|---|---|
Транспортна система Французької Полінезії (англ.) | |
| Територія | |
| Площа | 4,2 тис. км² (175-те) |
| Рельєф | гористий |
| Найвища точка | гора Орохена (2241 м) |
| Повітряний | |
| Аеропортів | 54 (87-ме) |
| Наземний | |
| Автошляхів | 2,6 тис. км (171-ше) |
| Водний | |
| Узбережжя | 2525 км |
| Головний порт | Папеете |
| Адміністрування | |
| Орган | Міністерство екології, енергетики і океанів |
| Голова | міністр Сеголен Руаяль |
Транспорт Французької Полінезії представлений автомобільним
, повітряним
, водним (морським)
, у населених пунктах та у міжміському сполученні громадський транспорт пасажирських перевезень не розвинений
. Площа країни дорівнює 4 167 км² (175-те місце у світі)[4]. Форма території країни — архіпелажна; максимальна дистанція з півночі на південь — 2100 км, зі сходу на захід — 2300 км; розмір найбільшого острова (Таїті) — 30 x 60 км[5][6]. Географічне положення Французької Полінезії дозволяє контролювати транспортні шляхи в центральній частині південної половини акваторії Тихого океану[7].
Цей розділ не містить посилань на джерела. (травень 2020) |
Виробництво електроенергії у Французькій Полінезії у 2004 році становило 477 ГВт·год. У 1998 році 59,72 % електроенергії у Французькій Полінезії вироблялося з викопного палива, а решта — за рахунок гідроенергетики.
- ↑ Усі дані, якщо це не зазначені окремо, подані у доларах США.
- ↑ Ferdon, Edwin N. (1981). To Accept or Reject. Early Tahiti As the Explorers Saw It, 1767-1797. University of Arizona Press. с. 274—314. ISBN 9780816534777.
- ↑ French Polynesia. CIA World Factbook. 2018. Архів оригіналу за 13 січня 2021. Процитовано 10 серпня 2018.
- ↑ French Polynesia : [англ.] // The World Factbook. — Washington, D.C. : Central Intelligence Agency, 2017. — 1 November. — Дата звернення: 21 лютого 2017 року. — ISSN 1553-8133.
- ↑ Атлас світу, 2005.
- ↑ Дубович І. А., 2008.
- ↑ Атлас. Економічна і соціальна географія світу, 2010.