Спалах холери на Брод-стріт 1854 року
| 1854 Спалах холери на Брод-стріт | |
|---|---|
| Основна подія: Третя холерна пандемія | |
 Репліка насоса, присвячена спалаху епідемії та розслідуванню Джона Сноу | |
| Дата | 1854 |
| Час початку | 31 серпня 1854  |
| Час кінця | невідомо |
| Місце | Сохо, Лондон, UK |
| Координати | 51°30′48″ пн. ш. 00°08′12″ зх. д. / 51.51333° пн. ш. 0.13667° зх. д.G O |
| Причина | Vibrio cholerae присутні у водопровідній воді в результаті забруднення стічними водами |
| Загинуло | 616 |
  Спалах холери на Брод-стріт 1854 року (Сполучене Королівство) | |
 | |
 Медіафайли у Вікісховищі | |
Спалах холери на Брод-стріт 1854 року (також відомий як спалах на Голден-Сквер)[1] — потужний спалах холери, що стався у 1854 році поблизу вулиці Брод-стріт (нині Бродвік-стріт) і площі Голден-Сквер у Сохо, Лондон, Англія, під час світової третьої холерної пандемії 1846–1860 років. Спалах, що забрав життя 616 осіб, найбільше відомий завдяки розслідуванню англійського лікаря Джона Сноу, який висунув гіпотезу, що причиною захворювання є вода, забруднена збудником, а не повітря з так званими «міазмами».[2][3] Це відкриття вплинуло на розвиток громадського здоров'я та сприяло будівництву покращених санітарних споруд, що розпочалося в середині XIX століття. Згодом для опису місць на кшталт насоса на Брод-стріт, де умови сприяють передачі інфекції, ввели термін «осередок інфекції». Сам того не усвідомлюючи, Сноу скористався природним експериментом під час спроб встановити причину передачі холери.
У середині XIX століття лондонський район Сохо потерпав від серйозної проблеми зі скупченням бруду через значний приплив населення та брак належних санітарних служб: каналізаційна система Лондона на той час іще не дійшла до Сохо. На вулицях розташовувалися корівники, скотобійні та цехи з виварювання тваринного жиру, які додавали до примітивної каналізації Сохо тваринний послід, гнильні рідини та інші забруднювачі.[4] Під підлогою багатьох підвалів утворювалися вигрібні ями, що поповнювалися від каналізації та бруду, який просочувався ззовні.[4] Через те, що вигрібні ями переповнювалися, лондонська міська влада ухвалила рішення скидати відходи в Темзу, що призводило до забруднення джерел водопостачання.[5] До 1854 року Лондон уже пережив низку виснажливих спалахів холери, зокрема у 1832 та 1849 роках, що разом забрали життя 14 137 осіб.[6]
На час спалаху на Брод-стріт серед лікарів і науковців існували дві конкуруючі теорії щодо причин виникнення холери в людському організмі: теорія міазмів та мікробна теорія.[7] У лондонському медичному середовищі точилася дискусія про причини постійних спалахів холери в місті. Збудник холери — бактерію Vibrio cholerae — було виділено саме у 1854 році, проте це відкриття стало широко відомим і визнаним лише через десятиліття.[8]
Прихильники теорії міазмів вважали, що холеру спричиняють частинки в повітрі, або «міазми», які виникають із речовин, що розкладаються, чи інших брудних органічних джерел. Вважали, що «міазми» переносяться через повітря і заражають людей, спричиняючи холеру.[7] Лікар Вільям Фарр, уповноважений з лондонського перепису 1851 року та співробітник Загального реєстраційного бюро, вважав, що міазми утворюються в ґрунтах навколо Темзи. Цей ґрунт містив органічну речовину, що розкладалася й виділяла міазматичні частинки в лондонське повітря. Прихильники теорії міазмів покладалися радше на «очищення та чистку, а не на чистіший науковий підхід мікробіології».[7] Згодом Фарр погодився з мікробною теорією Сноу після оприлюднення його праць.[8]
Натомість мікробна теорія стверджувала, що головною причиною холери є мікроб, який ще не був ідентифікований. Сноу припустив, що цей невідомий мікроб передається від людини до людини через споживання забрудненої води. Джон Саймон, патолог і головний медичний посадовець Лондона, назвав мікробну теорію Сноу «дивною».[7]
Витяг із праці Джона Саймона:
Це вчення полягає в тому, що холера поширюється сама собою через якусь «хворобливу матерію», яка, виходячи з виділеннями одного хворого, випадково потрапляє в шлунки інших людей разом із забрудненими їжею чи водою; що в шлунку та кишківнику відбувається примноження проковтнутого зародка хвороби, що породжує всі основні прояви холери, спершу як локальний розлад; і що «хворобливій матерії холери, наділеній здатністю відтворювати собі подібну, неминуче має бути властива певна структура, найвірогідніше — клітинна». [7]
Хоч Саймон розумів теорію Сноу, він піддавав сумніву її зв'язок із причиною холери.
31 серпня 1854 року, після кількох інших спалахів в інших районах міста, у Сохо стався великий спалах холери. Згодом Сноу назвав його «найжахливішим спалахом холери, який будь-коли траплявся в цьому королівстві».[9]
Протягом наступних трьох днів на Брод-стріт та поблизу неї померли 127 осіб. Упродовж наступного тижня три чверті місцевих жителів утекли з району. До 10 вересня померли понад 500 осіб, а смертність у деяких частинах міста становила 12,8 на тисячу мешканців.[10] До завершення спалаху загинули 616 людей.[11]
Багато хворих було доставлено до Міддлсецький шпиталь, де їхнім лікуванням керувала Флоренс Найтінгейл, яка на початку вересня ненадовго приєдналася до лікарні, аби допомогти впоратися зі спалахом. За словами з листа Елізабет Гаскелл, Найтінгейл «була на ногах вдень і вночі з полудня п'ятниці (1 вересня) до полудня неділі, приймаючи нещасних (переважно занепалих жінок із того району — вони хворіли найважче), яких безперервно привозили до лікарні: роздягала їх, накладала скипидарні припарки та інше — робила це власноруч стільком, скільком могла дати раду».[12]
Опитавши місцевих жителів (із допомогою преподобного Генрі Вайтгеда), Сноу визначив джерелом спалаху громадський водяний насос на Брод-стріт (нині Бродвік-стріт) на розі з Кембридж-стріт. Хоча хімічний та мікроскопічний аналіз зразка води з цього насоса не дав остаточного підтвердження її небезпечності, закономірності захворюваності та смертності серед жителів Сохо переконали парафіяльну владу парафії Святого Якова вивести насос із ладу, знявши з нього ручку.[13]
Хоча в популярній літературі цю дію часто описують як таку, що зупинила спалах, насправді епідемія, ймовірно, вже стрімко згасала, як пояснював сам Сноу:
Немає сумніву, що смертність значно зменшилась — як я вже казав — внаслідок втечі населення, яка почалася невдовзі після спалаху; але кількість нових захворювань так зменшилася ще до того, як використання води припинили, що неможливо встановити, чи містив колодязь холерну отруту в активному стані, чи з якоїсь причини вода вже звільнилася від неї. [14]
Згодом Сноу використав точкову карту для ілюстрації того, як випадки холери концентрувалися навколо цього насоса.[15] Його спроби пов'язати поширеність холери з потенційними географічними джерелами ґрунтувалися на тому, що сьогодні відомо як діаграма Вороного. Він наніс на карту окремі насоси та утворив комірки, які охоплювали всі точки на карті, найближчі до кожного насоса. Та частина карти, що відповідала районам, для яких найближчим джерелом води був насос на Брод-стріт, мала найвищу захворюваність на холеру. Сноу також провів статистичне порівняння між компанією Southwark and Vauxhall Waterworks та водопровідними спорудами в Сітінг-Веллз (що належали компанії Lambeth Waterworks) — останні розташовувалися вище за течією і тому подавали чистішу воду; він показав, що в будинках, які постачала перша компанія, смертність від холери була у 14 разів вищою, ніж у тих, що їх обслуговувала друга.[14][15] Про спад захворюваності, пов'язаний із насосом на Брод-стріт, Сноу писав:
Можна помітити, що кількість смертей або значно зменшилася, або взагалі припинилася в кожній точці, де вода виходить значно ближче до іншої колонки, ніж до тієї, що на Брод-стріт. Також можна помітити, що найбільша кількість смертей спостерігається поблизу колонки, де воду легше отримати. [16]
Існувала одна важлива аномалія: жоден із робітників розташованої поряд пивоварні на Брод-стріт не захворів на холеру. Оскільки вони отримували щоденну порцію пива, вони не пили воду з найближчого колодязя.[17] У процесі пивоваріння сусло (незброджене пиво) частково кип'ятять, щоб додати хміль. Цей крок убивав холерну бактерію у воді, яку використовували для варіння, роблячи її безпечною для пиття. Сноу показав, що компанія Southwark and Vauxhall Waterworks брала воду із забруднених стічними водами ділянок Темзи й постачала її до будинків споживачів, що зумовлювало вищу захворюваність на холеру серед її клієнтів. Дослідження Сноу є частиною історії громадського здоров'я та медичної географії. Його вважають подією, що поклала початок епідеміології.[18] За словами самого Сноу:
Дійшовши до місця, я виявив, що майже всі смерті відбулися в межах невеликої відстані від насоса [на Брод-стріт]. Лише десять смертей сталися в будинках, розташованих помітно ближче до іншого вуличного насоса. У п'ятьох із цих випадків родини померлих повідомили мені, що завжди ходили саме до насоса на Брод-стріт, оскільки воліли його воду тій, що була в ближчих насосів. У трьох інших випадках померлі — діти, які ходили до школи поблизу насоса на Брод-стріт…Щодо смертей, які траплялися саме поблизу насоса, у 61 випадку мене повідомляли, що померлі мали звичку — постійно або іноді — пити воду з насоса на Брод-стріт…
Висновок розслідування полягав у тому, що в цій частині Лондона не було якогось особливого спалаху чи поширення холери, окрім як серед людей, які мали звичку пити воду з зазначеного вище насоса.
Я мав зустріч із Радою опікунів парафії Святого Якова ввечері в четвер, 7 вересня, і виклав їм наведені вище обставини. У результаті того, що я повідомив, наступного дня з насоса зняли ручку.[19]
Згодом з'ясувалося, що цей громадський колодязь було викопано всього за 0,9 м від старої вигрібної ями, яка почала підтікати фекальними бактеріями. У вигрібну яму потрапляла стічна вода від прання підгузок немовляти, яке заразилося холерою з іншого джерела. Отвір ями розташовувався під будинком неподалік, який було перебудовано далі від колишнього місця після пожежі та розширення вулиці. На той час під більшістю будинків були вигрібні ями. Більшість родин намагалися, щоб їхні стічні води збирали та скидали в Темзу, аби яма не наповнювалася швидше, ніж стічні води встигали розкладатися в ґрунт.[20]
Одночасно проводилося розслідування передачі холери в Дептфорді. Близько 90 людей померли там за кілька днів — у місті, де вода вважалася чистою і де раніше холери не було. Сноу повідомили, що вода нещодавно стала каламутною. Перш ніж використовувати воду, мешканці мусили дати їй стекти, поки спінена, схожа на каналізаційну, вода не ставала прозорою. Сноу, виявивши, що вода, яку вживали мешканці, нічим не відрізнялася від звичайної води з їхнього насоса, дійшов висновку, що спалах має бути спричинений витоком у трубах, який дозволяв навколишнім стічним водам та забруднювачам просочуватися у систему водопостачання. Це було подібно до спалаху на Брод-стріт. Вода, що надходила, забруднювалася через зростання обсягу стічних вод у поєднанні з відсутністю безпечної каналізаційної інфраструктури.[16]
Після того як холерна епідемія вщухла, посадовці повернули ручку насоса на Брод-стріт на місце. Вони відреагували лише на нагальну загрозу для населення, а потім відкинули теорію Сноу. Прийняти його позицію означало б опосередковано визнати фекально-оральний шлях передачі хвороби, що для більшості громадськості було надто неприємно навіть розглядати.[21]
Спалах на Брод-стріт був скоріше наслідком, аніж причиною ширшої епідемії. Висновки Сноу базувалися здебільшого не на спалаху на Брод-стріт — він зазначав, що утримався від висновків на основі даних про населення, яке здебільшого втекло з району й перерозподілилося. Він побоювався спотворити результати дослідження.[22]
З математичної точки зору, інновація Сноу полягала у тому, що він зосередився на показниках смертності в районах, які обслуговували дві водопровідні компанії, що брали воду з Темзи, — а не на даних про жертв насоса на Брод-стріт (який черпав воду з колодязя). Робота Сноу мала також значно більший вплив на здоров'я та безпеку, ніж саме лише знімання ручки з насоса на Брод-стріт. Виведення насоса з ладу «навряд чи значуще вплинуло на загальноміську холерну епідемію, яка зрештою забрала майже 3 000 життів».[23]
Сноу скептично ставився до панівної на той час мікробної теорії хвороб, згідно з якою такі хвороби, як холера або «чорна смерть», спричинюються забрудненням або шкідливою формою «поганого повітря». Мікробна теорія на той момент ще не була визнана (Луї Пастер запропонував її лише у 1861 році). Сноу не розумів механізму передачі хвороби, але докази переконували його в тому, що причина не в повітрі. На основі закономірностей захворюваності серед мешканців він припустив, що холера поширюється через певний агент у забрудненій воді.[8] Уперше він опублікував свою теорію у 1849 році в есе «Про спосіб передачі холери» (англ. On the Mode of Communication of Cholera).[24] У 1855 році він видав друге, доопрацьоване видання, яке включало детальніший розбір ролі водопостачання у спалаху в Сохо 1854 року.[22]
Холерна епідемія 1849–1854 років також була пов'язана з водою, яку постачали лондонські компанії того часу. Головними учасниками ринку були компанія Southwark and Vauxhall Waterworks і компанія Lambeth Waterworks. Обидві постачали клієнтам воду з Темзи, яка була значно забруднена видимими та невидимими речовинами і бактеріями. Лікар Артур Гілл Гассал дослідив фільтровану воду й виявив у ній, серед іншого, тваринну шерсть. Він зауважив:
Можна спостерігати, що вода компаній на боці Суррея в Лондоні, а саме Southwark, Vauxhall та Lambeth, є далеко найгіршою серед усіх тих, що беруть воду з Темзи. [22]
В інших компаній, як-от New River Company та Chelsea Waterworks Company, вода була краще профільтрована; у тих кварталах, які вони обслуговували, реєстрували мало смертей. Вони не лише брали воду з чистіших джерел, ніж Темза, а й фільтрували та обробляли її до зникнення помітних забруднень.[22] Як зазначено вище, Сноу відомий своїм впливом на громадське здоров'я, який зростав після його досліджень холерної епідемії. Намагаючись з'ясувати, хто в кожному кварталі отримує забруднену воду, він фактично здійснив те, що сьогодні називають подвійним сліпим експериментом. Він описав ситуацію в одному зі своїх есе:
У багатьох випадках сусідні будинки отримують воду з різних джерел. Кожна компанія постачає воду і багатим, і бідним, і великим, і малим будинкам; немає різниці у становищі чи занятті людей, які отримують воду від різних компаній… Оскільки немає жодної різниці ні в будинках, ні в людях, що отримують воду від двох компаній, ні в жодних фізичних умовах, що їх оточують, очевидно, що неможливо було б задумати кращого експерименту, який би повніше перевіряв вплив водопостачання на перебіг холери, ніж той, який обставини склали готовим перед спостерігачем. Цей експеримент також був у грандіозному масштабі. Не менш ніж триста тисяч людей обох статей, будь-якого віку й заняття, будь-якого стану й рангу — від шляхти до найбіднішого населення — без власного вибору й здебільшого без свого відома, було поділено на дві групи; одна група отримувала воду, що містила лондонські стічні води і, серед іншого, те, що могло потрапити від хворих на холеру, тоді як інша отримувала воду, цілком вільну від таких домішок.[22]
Згодом Сноу досліджував склад води з кожного будинку через спеціальний тест, що його проводили на кожному зразку. У такий спосіб можна було встановити, від якого постачальника будинок отримує воду. Він дійшов висновку, що саме брудна вода від великих компаній уможливлювала швидке поширення холери. Це він довів і шляхом спостережень за лондонськими в'язницями: він виявив, що холера в них припинялась всього за кілька днів після переходу на чистіші джерела води.[22]
Аналіз холери та її спалахів, проведений Сноу, тривав і після закриття насоса на Брод-стріт. Він дійшов висновку, що холера передається через травний тракт людини й уражає саме його. Холера не уражує ні кровоносну, ні нервову систему, і немає «отрути в крові… при наступному гарячковому стані… кров стає отруєною від сечовини, що потрапляє в кровообіг».[25] За Сноу, ця «сечовина» потрапляла в кров через ниркову недостатність (гостра ниркова недостатність — одне з ускладнень холери).[26]
Отже, гарячку спричинила саме ниркова недостатність, а не отрута, нібито вже наявна в крові пацієнта. Поширені на той час медичні практики, як-от кровопускання, у такому випадку не могли бути ефективними. Сноу також доводив, що холера не є наслідком міазмів: «У повітрі немає нічого, що пояснювало б поширення холери».[25] За Сноу, холеру передавали особи, які споживали певну речовину, а не атмосферний шлях передачі.[25]
Преподобний Генрі Вайтгед був помічником куратора в церкві Святого Луки в Сохо під час спалаху холери 1854 року.[27]
Колишній прихильник мікробної теорії хвороб, Вайтгед працював над спростуванням хибних теорій. На нього вплинула гіпотеза Сноу, що холера поширюється через споживання води, забрудненої людськими відходами. Робота Сноу — особливо його карти жертв холери в районі Сохо — переконала Вайтгеда, що джерелом місцевої епідемії був насос на Брод-стріт. Вайтгед приєднався до Сноу й допоміг простежити шлях забруднення до несправної вигрібної ями та нульового пацієнта спалаху (немовляти, хворого на холеру).[28]
Робота Вайтгеда зі Сноу поєднала демографічне дослідження з науковим спостереженням, заклавши важливий прецедент для епідеміології.[29]
Лондонська рада здоров'я, яка нещодавно отримала нові повноваження і яку очолював сер Бенджамін Голл, член Кабінету міністрів, мала кілька комітетів. Комітету з наукових досліджень доручили розслідувати спалах холери. Він мав вивчити атмосферне середовище в Лондоні та дослідити зразки води з кількох лондонських водопровідних компаній. Комітет встановив, що найбільш забрудненою була вода від південнолондонських водопровідних компаній — Southwark та Vauxhall.[3][30]
У межах роботи Комітету з наукових досліджень Річард Дандас Томсон і Артур Гілл Гассал досліджували те, що Томсон називав «вібріонами». Томсон вивчав появу вібріонів у зразках повітря з різних холерних відділень, а Гассал спостерігав вібріонів у зразках води. Жоден із них не визначив вібріонів як причину холери.[3]
У межах розслідування холерної епідемії Рада здоров'я також відрядила лікарів для детального обстеження умов у кварталі Голден-Сквер та умов життя його мешканців. Зрештою Рада здоров'я приписала епідемію 1854 року дії міазмів.[3]
Лікар Едвін Ленкестер входив до місцевого дослідницького об'єднання, яке вивчало спалах холери на Брод-стріт у 1854 році. У 1866 році Ленкестер написав про висновок Сноу, що насос був причиною спалаху. На той час він погоджувався зі Сноу, але його думка, як і думка Сноу, не отримала публічної підтримки. Згодом Ленкестер закрив насос на основі теорії та даних Сноу про закономірності зараження, після чого рівень захворюваності суттєво знизився. Зрештою його було призначено першим медичним посадовцем з охорони здоров'я в парафії Святого Якова в Лондоні — у тому самому районі, де стояв насос.[31]
Репліку насоса встановили у 1992 році на місці насоса 1854 року. Щороку Товариство Джона Сноу проводить «Лекції на честь ручки насоса» (Pumphandle Lectures), присвячені темам громадського здоров'я. До 2015 року, поки насос не було знято через перепланування території, товариство щороку проводило тут церемонію, під час якої знімали і знову прикручували ручку насоса на знак вшанування відкриття Сноу. Місце оригінального розташування насоса позначене червоним гранітним каменем, а на табличках у пабі «Джон Сноу» на розі описано результати дослідження Сноу.[32]
Меморіальний насос було знято в березні 2016 року через нове будівництво. Його повернули — на тротуар біля пабу — у 2019 році. На прикріпленій до пабу табличці зазначено: ''Червоний гранітний камінь позначає місце історичного насоса на Брод-стріт, пов'язаного з відкриттям доктора Джона Сноу 1854 року, що холера переноситься водою.''
Паб, що розташований поруч із новим місцем розташування насоса, названий на честь Джона Сноу
Ширше зображення пабу імені Джона Сноу з насосом у центрі праворуч
Нове місце розташування насоса, ручку якого зняв Джон Сноу
Ширше зображення насоса, з червоною гранітною плитою в лівому нижньому куті
Табличка, що лежить на новому фундаменті насоса
Табличка, що відзначає значення червоного граніту та насоса. Розташована на стіні пабу «Джон Сноу», прямо навпроти самого насоса.
Вулиця Бродвік із зображенням меморіалу та пабу Джона Сноу . Меморіальний насос було демонтовано через нове будівництво у березні 2016 року. Його було замінено на тротуарі перед пабом у 2019 році. На табличці, прикріпленій до пабу, написано: «Червоний гранітний камінь позначає місце історичного насоса на Брод-стріт, пов'язаного з відкриттям доктора Джона Сноу 1854 року, що холера переноситься водою.».
Дослідження Сноу 1854 року вважається моментом народження сучасної епідеміології як наукової дисципліни. За пошук джерела інфекції шляхом систематичного збору даних, картування випадків та порівняння експонованих і неекспонованих груп населення Сноу отримав загальновизнане звання «батька сучасної епідеміології».[33][34]
Методологічні підходи, застосовані Сноу, заклали основу двох ключових типів сучасних епідеміологічних досліджень. Його порівняння захворюваності в районах, що обслуговувалися різними водопровідними компаніями, відоме як «Великий експеримент» (англ. Grand Experiment), вважається попередником когортного дослідження: дослідник визначає групи на основі рівня впливу певного фактора (наприклад, домогосподарства з різним джерелом водопостачання) і простежує захворюваність у часі. Натомість дослідження насоса на Брод-стріт, де Сноу починав із встановлених випадків холери і ретроспективно шукав їхній спільний фактор впливу, містить у собі логіку дослідження випадок-контроль. Обидва підходи стали формальними методами епідеміологічних досліджень у першій половині XX століття.[35]
Робота Сноу також стала класичним прикладом використання природного експерименту — методу, за якого дослідник скористався розподілом населення між двома водопровідними компаніями, що відбувся незалежно від його втручання, як наближення до випадкового розподілу в експериментальному дослідженні. Сьогодні цей підхід є фундаментальним для епідеміології, охорони громадського здоров'я, а також економетрики та інших суспільних наук.[36]
Висновки Сноу про водний шлях передачі холери безпосередньо вплинули на розвиток систем централізованого водопостачання та каналізації в Лондоні, а згодом і в інших містах індустріального світу. Це дозволило значною мірою ліквідувати холеру, черевний тиф та інші хвороби, що передаються через воду, в розвинених країнах і врятувати мільйони життів.[37] Водночас холера та інші хвороби, що передаються через воду, залишаються серйозною загрозою для громадського здоров'я в країнах, що розвиваються, особливо в умовах гуманітарних криз і збройних конфліктів.
Принципи, започатковані Сноу, є основою сучасної політики у сфері водопостачання та санітарії, зокрема Цілі сталого розвитку 6 (ЦСР 6) ООН, що передбачає забезпечення наявності та раціонального використання водних ресурсів і санітарії для всіх. Ключовим інструментом моніторингу прогресу за цією ціллю є Спільна програма моніторингу водопостачання, санітарії та гігієни (англ. Joint Monitoring Programme, JMP) ВООЗ та ЮНІСЕФ, яка з 1990 року збирає й порівнює дані про доступ до питної води та санітарії у країнах світу.[38]
Холерні епідемії, що охоплювали Європу у XIX столітті, не оминули й українські землі. Перша епідемія холери на території сучасної України припала на період другої холерної пандемії (1829–1837 років): хвороба прийшла з Російської імперії до Одеси і поширилася далі, спричинивши значну смертність у Києві, Харкові та інших містах. Епідемії повторювалися протягом XIX століття, зокрема у 1847–1849, 1853–1856 (одночасно зі спалахом на Брод-стріт), 1865–1866, 1872–1873 та 1892–1893 роках, забираючи тисячі життів. Боротьба з ними велася переважно карантинними заходами, оскільки водний шлях передачі довгий час не визнавався місцевою медичною спільнотою.[39]
Останній великий спалах холери в Україні стався в Одесі влітку 1970 року в межах сьомої холерної пандемії. За офіційними даними, в Одесі захворіли 125 осіб, з яких 20 померли. Місто було закрите на карантин на 36 днів — із 7 серпня по 12 вересня 1970 року. Ця епідемія стала прикладом ефективного застосування саме тих епідеміологічних принципів, які започаткував Сноу: оперативне виявлення джерела інфекції, картування випадків, ізоляція хворих та контактних, лабораторне дослідження зразків води та харчових продуктів.[40]
Російське вторгнення в Україну, розпочате у 2022 році, призвело до значних руйнувань водопровідної та каналізаційної інфраструктури на територіях бойових дій та в окупованих містах, насамперед у Маріуполі. Унаслідок руйнування систем централізованого водопостачання, скиду неочищених стічних вод та накопичення непохованих тіл ВООЗ та Міністерство охорони здоров'я України попереджали про високий ризик спалаху холери та інших хвороб, що передаються через воду.[41][42] Ситуація 2022 року в Маріуполі — повна відсутність централізованого водопостачання, змішування питної води з каналізаційними стоками — значною мірою повторила санітарні умови лондонського Сохо середини XIX століття, що ілюструє безперервну актуальність висновків Сноу про критичну роль безпечної води для громадського здоров'я в умовах гуманітарних криз.
- Епідеміологія туберкульозу
- Філіппо Пачіні
- Великий сморід
- Джозеф Базальгетт
- Карта привидів
- Вільям Бадд
- Хвороби та епідемії 19 століття
- Історія громадського здоров'я у Сполученому Королівстві
- ↑ Brody, Howard; Rip, Michael Russell; Vinten-Johansen, Peter; Paneth, Nigel; Rachman, Stephen (Липень 2000). Map-making and myth-making in Broad Street: the London cholera epidemic, 1854. The Lancet. 356 (9223): 64—68. doi:10.1016/S0140-6736(00)02442-9. PMID 10892779. Процитовано 23 червня 2025.
- ↑ Eyeler, William (Липень 2001). The changing assessments of John Snow's and William Farr's Cholera Studies. Sozial- und Präventivmedizin. 46 (4): 225—32. doi:10.1007/BF01593177. hdl:10.1007/BF01593177. PMID 11582849. S2CID 9549345.
- 1 2 3 4 Paneth, N; Vinten-Johansen, P; Brody, H; Rip, M (1 жовтня 1998). A rivalry of foulness: official and unofficial investigations of the London cholera epidemic of 1854. American Journal of Public Health. 88 (10): 1545—1553. doi:10.2105/ajph.88.10.1545. ISSN 0090-0036. PMC 1508470. PMID 9772861.
- 1 2 Frerichs, Ralph R. Broad Street Pump Outbreak. www.ph.ucla.edu. Архів оригіналу за 1 грудня 2016. Процитовано 24 лютого 2017.
- ↑ Paneth, Nigel; Vinten-Johansen, Peter (Жовтень 1998). A Rivalry of Foulness: Official and Unofficial Investigations of the London Cholera Epidemic of 1854. American Journal of Public Health. 88 (10): 1545—1553. doi:10.2105/ajph.88.10.1545. PMC 1508470. PMID 9772861.
- ↑ Broad Street Cholera Pump. Atlas Obscura (англ.). Архів оригіналу за 24 лютого 2017. Процитовано 24 лютого 2017.
- 1 2 3 4 5 Frerichs, Ralph R. Competing Theories of Cholera. www.ph.ucla.edu. Архів оригіналу за 30 червня 2017. Процитовано 5 березня 2017.
- 1 2 3 Frerichs, Ralph. John Snow | British physician. Encyclopedia Britannica. Архів оригіналу за 12 червня 2018. Процитовано 28 липня 2017.
- ↑ Robert Friis. Epidemiology 101. Jones & Bartlett. с. 13.
- ↑ Charles Creighton (1894). A History of Epidemics in Britain. Cambridge University Press. с. 854. Архів оригіналу за 22 січня 2024. Процитовано 21 січня 2024.
- ↑ The Irish Ecclesiastical Record. Т. V. Dublin: Browne and Nolan. Січень 1884. с. 579. Архів оригіналу за 22 січня 2024. Процитовано 21 січня 2024.
- ↑ O'Malley, Ida (1931). Florence Nightingae, 1820-1856, A Study of Her Life Down to the End of the Crimean War. London: Thornton Butterworth. с. 208.
- ↑ Begum, Fahema (9 грудня 2016). Mapping disease: John Snow and Cholera. Royal College of Surgeons.
- 1 2 Location of water companies. www.ph.ucla.edu. Архів оригіналу за 15 лютого 2020. Процитовано 17 травня 2020.
- 1 2 Snow 1855, p. 45.
- 1 2 Snow, 1855, с. 39—40.
- ↑ Snow, 1855, p. 42.
- ↑ Tulchinsky, Theodore H. (2018). John Snow, Cholera, the Broad Street Pump; Waterborne Diseases Then and Now. Case Studies in Public Health. Elsevier. с. 77—99. doi:10.1016/b978-0-12-804571-8.00017-2. ISBN 978-0-12-804571-8.
- ↑ Snow 1855, pp. 39–40.
- ↑ Klein, G. (2014). Seeing what Others Don't: The Remarkable Ways We Gain Insights. Nicholas Brealey Publishing. с. 74. ISBN 978-1-85788-619-1.
- ↑ Chapelle, Frank (2005). Wellsprings. New Brunswick, New Jersey: Rutgers University Press. p. 82.
- 1 2 3 4 5 6 Snow, 1855.
- ↑ Pearl, Judea (2018). The Book of Why. New York: Basic Books. с. 246.
his most brilliant idea
- ↑ Snow, John (1849). On the Mode of Communication of Cholera (PDF). London: John Churchill.
- 1 2 3 Frerichs, Ralph R. John Snow and the removal of the Broad Street pump handle. www.ph.ucla.edu. Архів оригіналу за 28 червня 2018. Процитовано 5 березня 2017.
Dr. Edwin Lankester wrote: 'The Board of Guardians met to consult as to what ought to be done. Of that meeting, the late Dr. Snow demanded an audience. He was admitted and gave it as his opinion that the pump in Broad Street, and that pump alone, was the cause of all the pestilence. He was not believed – not a member of his own profession, not an individual in the parish believed that Snow was right. But the pump was closed nevertheless and the plague was stayed.'
- ↑ Knobel, B.; Rudman, M.; Smetana, S. (15 грудня 1995). [Acute renal failure as a complication of cholera]. Harefuah. 129 (12): 552—555, 615. ISSN 0017-7768. PMID 8682355.
- ↑ Reverend Henry Whitehead. Fielding School of Public Health. Архів оригіналу за 16 грудня 2007. Процитовано 25 червня 2024.
- ↑ Johnson, Steven (2006). The Ghost Map: The Story of London's Most Terrifying Epidemic – and How it Changed Science, Cities and the Modern World. Riverhead Books. с. 206. ISBN 978-1-59448-925-9.
- ↑ Frerichs, Ralph R (11 жовтня 2006). Reverend Henry Whitehead. Архів оригіналу за 16 грудня 2007. Процитовано 10 грудня 2007.
- ↑ New Board of Health. Huddersfield Chronicle. 12 серпня 1854. с. 4.
- ↑ Frerichs, Ralph R. John Snow and the removal of the Broad Street pump handle. www.ph.ucla.edu. Архів оригіналу за 28 червня 2018. Процитовано 5 березня 2017.
Dr. Edwin Lankester wrote: 'The Board of Guardians met to consult as to what ought to be done. Of that meeting, the late Dr. Snow demanded an audience. He was admitted and gave it as his opinion that the pump in Broad Street, and that pump alone, was the cause of all the pestilence. He was not believed – not a member of his own profession, not an individual in the parish believed that Snow was right. But the pump was closed nevertheless and the plague was stayed.'
- ↑ Broad Street Cholera Pump. Atlas Obscura (англ.). Архів оригіналу за 24 лютого 2017. Процитовано 5 березня 2017.
- ↑ Tulchinsky, Theodore H. (2018). John Snow, Cholera, the Broad Street Pump; Waterborne Diseases Then and Now. Case Studies in Public Health: 77—99. doi:10.1016/B978-0-12-804571-8.00017-2. ISBN 978-0-12-804571-8. PMC 7150208.
- ↑ Frerichs, Ralph. John Snow | British physician. Encyclopædia Britannica. Процитовано 30 квітня 2026.
- ↑ Smith, George Davey (2002). Commentary: Behind the Broad Street pump: aetiology, epidemiology and prevention of cholera in mid-19th century Britain. International Journal of Epidemiology. 31 (5): 920—932. doi:10.1093/ije/31.5.920. PMID 12435761.
- ↑ Deaton, Angus; Cartwright, Nancy (2018). Understanding and misunderstanding randomized controlled trials. Social Science & Medicine. 210: 2—21. doi:10.1016/j.socscimed.2017.12.005. PMC 5957327. PMID 29331519.
- ↑ Tulchinsky, Theodore H. (2018). John Snow, Cholera, the Broad Street Pump; Waterborne Diseases Then and Now. Case Studies in Public Health: 77—99. doi:10.1016/B978-0-12-804571-8.00017-2. PMC 7150208.
- ↑ WHO/UNICEF Joint Monitoring Programme for Water Supply, Sanitation and Hygiene (JMP). ВООЗ та ЮНІСЕФ. Процитовано 30 квітня 2026.
- ↑ Сердюк, А. М. (2009). Епідемії та боротьба з ними в Україні (кінець XVIII — початок XX ст.). Національний університет «Києво-Могилянська академія».
{{cite journal}}: Cite journal вимагає|journal=(довідка) - ↑ Моровиця у ювілейний рік: епідемія холери в Одесі 1970 р. Україна Модерна. Процитовано 30 квітня 2026.
- ↑ ВООЗ попереджає про можливий спалах холери у Маріуполі. УНІАН. 17 травня 2022.
- ↑ Кузін, Ігор (10 червня 2022). Холера в Україні: з чим пов'язані ризики інфекційних хвороб. НВ.
- Snow, John (1855). On the Mode of Communication of Cholera (вид. 2nd). London: John Churchill. See also: Mode of Communication of Cholera(John Snow, 1855)
- Ball, Laura (2009). Cholera and the Pump on Broad Street: The Life and Legacy of John Snow. The History Teacher. 43 (1): 105—119. JSTOR 40543358.
- Vinten-Johansen, Peter; Brody, Howard; Paneth, Nigel; Rachman, Stephen; Rip, Michael (2003). Cholera, Chloroform, and the Science of Medicine: A Life of John Snow. Oxford: Oxford University Press. ISBN 9780199747887.
- Johnson, Steven (2006). The Ghost Map: The Story of London's Most Terrifying Epidemic – and How it Changed Science, Cities and the Modern World. Riverhead Books. ISBN 978-1-59448-925-9.
- Інтерактивна версія карти Джона Сноу (Карта-привид) (архівовано 22 жовтня 2009 року)
- Мікроорганізми у воді з насоса на Брод-стріт
- Grime, James (21 грудня 2020). What Did John Snow Know About Cholera? – with James Grime (video). Royal Institution. Процитовано 21 грудня 2020 — через YouTube.
