Перейти до вмісту

Методи проєктування

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Методи проєктування — це процедури, методи, допоміжні засоби або інструменти для проєктування. Вони пропонують різні види діяльності, які дизайнер може застосовувати в межах загального процесу проєктування. Традиційні процедури проєктування, такі як креслення, можна вважати методами проєктування, однак із 1950-х років були розроблені нові процедури, які зазвичай об'єднують під назвою «методи проєктування». Спільною рисою методів проєктування є те, що вони «є спробами зробити публічним те, що досі було приватним мисленням дизайнерів; винести процес проєктування назовні»[1].

Методологія проєктування — це ширше дослідження методу в проєктуванні: вивчення принципів, практик і процедур проєктної діяльності[2].

Передісторія

[ред. | ред. код]

Методи проєктування виникли з нових підходів до розв'язання проблем, розроблених у середині ХХ століття, а також як відповідь на індустріалізацію та масове виробництво, що змінили сам характер проєктування[3]. «Конференція з систематичних і інтуїтивних методів в інженерії, промисловому дизайні, архітектурі та комунікаціях», що відбулася в Лондоні у 1962 році[4], вважається ключовою подією, яка започаткувала те, що в дослідженнях дизайну стало відомим як «рух методів проєктування». Цей рух призвів до заснування Товариства досліджень дизайну[en] (англ. Design Research Society) та суттєво вплинув на дизайн-освіту й практику. Провідними постатями цього руху у Великій Британії були Дж. Крістофер Джонс[en] з Манчестерського університету та Л. Брюс Арчер[en] з Королівського коледжу мистецтв.

Рух розвивався завдяки подальшим конференціям, присвяченим новим методам проєктування, у Великій Британії та США в 1960-х роках[5][6][7]. У цей самий період з'явилися перші книги з раціональних методів проєктування[8][9][10], а також з творчих методів[11][12].

Нові підходи до проєктування паралельно розвивалися і в Німеччині, зокрема в Ульмській школі дизайну (нім. Hochschule für Gestaltung–HfG Ulm) (1953—1968) під керівництвом Томаса Мальдонадо[en]. Навчання дизайну в Ульмі інтегрувало дизайн із наукою (включно з соціальними науками) та запроваджувало нові галузі знань, такі як кібернетика, теорія систем і семіотика, у дизайн-освіту[13]. Брюс Арчер[en] також викладав в Ульмі, а ще одним впливовим викладачем був Горст Ріттель[en][14]. У 1963 році Ріттель перейшов до Школи архітектури Каліфорнійського університету в Берклі, де допоміг заснувати Групу методів проєктування (англ. Design Methods Group) — товариство, зосереджене на розробленні та поширенні нових методів, насамперед в архітектурі та плануванні.

Наприкінці 1960-х років були опубліковані дві впливові, але доволі різні праці: Наука про штучне (The Sciences of the Artificial) Герберта А. Саймона та Методи проєктування (Design Methods) Дж. Крістофера Джонса[en][15][16]. Саймон запропонував «науку про дизайн» як «сукупність інтелектуально вимогливих, аналітичних, частково формалізованих, частково емпіричних і таких, що піддаються навчанню, доктрин про процес проєктування», тоді як Джонс систематизував різноманітні підходи до проєктування — як раціональні, так і творчі — у контексті широкого, системного бачення дизайну, спрямованого на формування майбутнього.

У 1970-х роках з'явилася критична реакція на раціональність методів проєктування, зокрема з боку двох піонерів руху — Крістофера Александера[en] та Дж. Крістофера Джонса[en][17]. Фундаментальні питання також порушив Ріттель, який охарактеризував проблеми дизайну й планування як «заплутані проблеми» (англ. wicked problems), непридатні для методів науки й інженерії, які мають справу з «простими» проблемами[18]. Ця критика спонукала частину руху відійти від раціоналізованих підходів до розв'язання проєктних проблем і звернутися до «аргументативних» процесів спільного проєктування, у яких дизайнери працювали в партнерстві з усіма зацікавленими сторонами (замовниками, клієнтами, користувачами, спільнотою). Це призвело до розвитку спільного проєктування[en], дизайну, орієнтованого на користувача, а також до утвердження дизайн-мислення як творчого процесу в розв'язанні проблем та інноваціях.

Водночас інтерес до систематичних і раціональних методів проєктування продовжував активно розвиватися в інженерному дизайні у 1980-х роках; зокрема через серію конференцій з інженерного дизайну Товариства дизайну (англ. The Design Society) та діяльність об'єднання Verein Deutscher Ingenieure[en] у Німеччині, а також у Японії, де Японське товариство науки про дизайн було засноване ще у 1954 році[19]. У Німеччині та Великій Британії були опубліковані книги з систематичних методів інженерного проєктування[20][21][22][23]. У США Американське товариство інженерів-механіків, зокрема його відділення Design Engineering Division, започаткувало напрям з теорії та методології проєктування в межах щорічних конференцій. Інтерес до систематичних, раціональних підходів до проєктування привів до формування науки про дизайн[en] та методології науки про дизайн[en] в інженерії та комп'ютерних науках.

Методи та процеси

[ред. | ред. код]

Розвиток методів проєктування був тісно пов'язаний із настановами щодо систематичного процесу проєктування. Такі моделі процесів зазвичай складаються з кількох фаз або етапів, що починаються з формулювання або усвідомлення проблеми чи потреби в новому проєкті й завершуються остаточною пропозицією рішення. У своїй праці «Систематичний метод для дизайнерів» (англ. Systematic Method for Designers) Л. Брюс Арчер[en] запропонував дуже докладну модель систематичного процесу проєктування для промислового дизайну, що налічувала 229 кроків[24], а також стислу модель із трьох фаз: аналітична фаза (програмування та збирання даних, аналіз), творча фаза (синтез, розроблення) та виконавча фаза (комунікація). Британська Ради з дизайну[en] (англ. Design Council) створила модель Подвійний діамант[en], яка поділяє творчий процес проєктування на чотири фази: Відкриття (усвідомлення проблеми), Визначення (окреслення сфери фокусування), Розроблення (потенційні рішення) та Впровадження (працездатні рішення)[25]. Систематична модель інженерного проєктування Пала і Бейца включає фази уточнення завдання, концептуального проєктування, конструктивного опрацювання та детального проєктування[21]. Менш нормативний підхід до формування власного базового процесу проєктування запропонував Дж. Крістофер Джонс[en][26].

В інженерному проєктуванні[en] систематичні моделі зазвичай мають лінійний характер, із послідовними кроками, але визнають необхідність ітерацій. В архітектурному проєктуванні моделі процесів, як правило, є циклічними або спіралеподібними, де ітерація є ключовою для поступу до остаточного проєкту. У промисловому та продуктовому дизайні процесні моделі зазвичай складаються з послідовності етапів дивергентного та конвергентного мислення. Dubberly Design Office зібрав приклади понад 80 моделей процесу проєктування[27], хоча цей перелік не є вичерпним.

У межах цих моделей процесів може застосовуватися велика кількість методів проєктування. У своїй праці «Методи проєктування» (Design Methods) Дж. Крістофер Джонс[en] згрупував 26 методів відповідно до їхнього призначення в процесі проєктування: методи дослідження проєктних ситуацій (наприклад, формулювання цілей, вивчення поведінки користувачів, інтерв'ювання користувачів), методи пошуку ідей (наприклад, мозковий штурм, синектика, морфологічні таблиці), методи дослідження структури проблеми (наприклад, матриця взаємодії, функціональні інновації, сортування інформації) та методи оцінювання (наприклад, контрольні списки, ранжування та зважування)[28].

Найджел Кросс[en] окреслив вісім етапів процесу інженерного проєктування продукту, кожен із відповідним методом: виявлення можливостей — користувацькі сценарії; уточнення цілей — дерево цілей; встановлення функцій — функціональний аналіз; визначення вимог — специфікація характеристик; визначення властивостей — розгортання функції якості; генерування альтернатив — морфологічна таблиця; оцінювання альтернатив — зважені цілі; удосконалення деталей — інженерія цінності[29].

Багато методів проєктування, що використовуються і сьогодні, походять із руху методів проєктування 1960–1970-х років і були адаптовані до сучасних проєктних практик. Останні розробки відзначаються впровадженням більш якісних технік, зокрема етнографічних методів, таких як культурні зонди[en] та ситуативні методи[30].

Становлення дизайн-досліджень і вивчення дизайну

[ред. | ред. код]

Рух методів проєктування справив глибокий вплив на формування академічного інтересу до дизайну та проєктування, а також на становлення дизайн-досліджень[en] і вивчення дизайну[en][31]. Безпосередньо після Конференції з методів проєктування 1962 року у Великій Британії в 1966 році було засновано Товариство досліджень дизайну[en] (Design Research Society DRS). Метою цього товариства є сприяння «вивченню та дослідженню процесу проєктування в усіх його численних галузях»; воно має міждисциплінарний характер і об'єднує представників багатьох професій.

У США подібну організацію — Групу методів проєктування (Design Methods Group, DMG) — було засновано того ж 1966 року Горстом Ріттелем[en] та його колегами в Каліфорнійському університеті в Берклі. У 1968 році DMG провела конференцію в Массачусетському технологічному інституті (MIT)[32], зосереджену на питаннях екологічного проєктування та планування, що згодом привело до створення Асоціації досліджень екологічного дизайну[en] (Environmental Design Research Association, EDRA), яка провела свою першу конференцію в 1969 році. На початку 1980-х років у MIT сформувалася група дослідників, зацікавлених у методах і теорії проєктування в архітектурі та інженерії; до неї входив, зокрема Дональд Шьон[en], який вивчав професійні практики архітекторів, інженерів та інших фахівців і розробляв свою теорію рефлексивної практики[en][33]. У 1984 році Національний науковий фонд США створив програму «Теорія та методологія проєктування» з метою підтримки досліджень методів і процесів в інженерному проєктуванні.

Тим часом у Європі Володимир Губка заснував семінар Workshop Design-Konstruction (WDK), що започаткував серію Міжнародних конференцій з інженерного проєктування (International Conferences on Engineering Design, ICED), перша з яких відбулася в 1981 році; згодом на цій основі постало Товариство дизайну (Design Society).

Паралельно розпочалося видання академічних наукових журналів у галузі дизайну. У 1979 році DRS започаткувало журнал Design Studies[34], у 1984 році з'явився журнал Design Issues[35], а в 1989 році — Research in Engineering Design[36].

Вплив на професійну дизайнерську практику

[ред. | ред. код]

Кілька піонерів методів проєктування розвивали свої підходи у тісній співпраці з промисловістю. Ульмська школа налагодила важливе партнерство з німецькою компанією споживчих товарів Braun через її дизайнера Дітера Рамса. Дж. Крістофер Джонс[en] розпочав свій підхід до систематичного проєктування як ергономіст в електротехнічній компанії AEI. Л. Брюс Арчер[en] розробляв свою систематичну методологію в межах проєктів зі створення медичного обладнання для Національної служби охорони здоров'я Великої Британії.

У США дизайнер Генрі Дрейфус[en] справив глибокий вплив на практику промислового дизайну, розробивши систематичні процеси та популяризувавши використання антропометрії, ергономіки і людських факторів у проєктуванні, зокрема через свою книгу 'Designing for People' (1955)[37]. Інший успішний дизайнер, Джей Доблін[en], також суттєво вплинув на теорію та практику дизайну як систематичного процесу[38].

Значна частина сучасної дизайнерської практики зазнала впливу й орієнтується на методи проєктування. Наприклад, впливова консалтингова компанія IDEO[en] широко застосовує методи дизайну у своїх інструментах Design Kit і Method Cards[39][40]. Дедалі активніша інтеграція методів проєктування в бізнес і державне управління через застосування дизайн-мислення просувається численними консалтинговими компаніями в межах дизайнерської професії. Значний вплив також має метод мови патернів[en] Крістофера Александера[en][41], спочатку розроблений для архітектурного та міського дизайну, який згодом був адаптований у проєктуванні програмного забезпечення, дизайні взаємодії[en], педагогічному дизайні[en] та інших галузях.

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Jones, J. Christopher (1980). Design Methods (англ.). UK: Wiley.
  2. ↑ Cross, Nigel (1984). Developments in Design Methodology (англ.). UK: Wiley. ISBN 978-0471102489.
  3. ↑ Cross, N. (1993) «A History Of Design Methodology», in de Vries, J., N. Cross and D. P. Grant (eds.), Design Methodology and Relationships with Science, Kluwer Press, The Netherlands. 15–27.
  4. ↑ Jones, J. C. and D. G. Thornley, (eds) (1963) Conference on Design Methods, Pergamon Press, UK.
  5. ↑ Gregory, S. A. (ed.) The Design Method. Butterworth, UK.
  6. ↑ Broadbent, G. and A. Ward (eds) (1969) Design Methods in Architecture, Lund Humphries, UK
  7. ↑ Moore, G. T. (ed.) (1970) Emerging Methods in Environmental Design and Planning, MIT Press, USA.
  8. ↑ Asimow, M. (1962) Introduction to Design, Prentice-Hall, USA.
  9. ↑ Alexander, C. (1964) Notes on the Synthesis of Form, Harvard University Press, USA.
  10. ↑ Archer, L. B. (1965) Systematic Method for Designers, The Design Council, UK
  11. ↑ Gordon, W. J. (1961) Synectics, Harper & Row, USA.
  12. ↑ Osborn, A. F. (1963) Applied Imagination: Principles and Procedures of Creative Thinking, Scribener's Sons, USA.
  13. ↑ Krampen, M. and G. Hörman (2003) The Ulm School of Design, Ernst & Sohn, Germany. p.85
  14. ↑ Rith, C. and Dubberly, H. (2007) «Why Horst W J Rittel Matters», Design Issues, 23, 72–91
  15. ↑ Simon, H. A. (1969) The Sciences of the Artificial, MIT Press, USA.
  16. ↑ Jones, J. C. (1970) Design Methods: Seeds of Human Futures, Wiley, UK
  17. ↑ Cross, N. (1984) Developments in Design Methodology, Wiley, UK.
  18. ↑ Rittel, H. and M. Webber (1973) «Dilemmas in a General Theory of Planning», Policy Sciences 4, 155—169
  19. ↑ IASDR.
  20. ↑ Hubka, V. (1982) Principles of Engineering Design, Butterworth Scientific Press, UK.
  21. 1 2 Pahl, G. and W. Beitz (1984) Engineering Design: a systematic approach, Springer/Design Council, UK.
  22. ↑ Hubka, V., Andreasen, M. M. and Eder, W. E. (1988) Practical Studies in Systematic Design, Butterworth, UK
  23. ↑ Cross, N. (1989) Engineering Design Methods, Wiley, UK.
  24. ↑ Bruce Archer's Design Process Checklist (англ.).
  25. ↑ The Design Process: What is the Double Diamond? (англ.). 17 березня 2015.
  26. ↑ Jones, J. Christopher. design methods for everyone. publicwriting.net (англ.). Архів оригіналу за 6 червня 2023. Процитовано 21 грудня 2018.
  27. ↑ Dubberly, H. (2004) How do you design: a compendium of models. Dubberly Design Office, San Francisco, USA. http://www.dubberly.com/wp-content/uploads/2008/06/ddo_designprocess.pdf
  28. ↑ Jones, J. C. (1970) Design Methods: seeds of human futures. Wiley, UK.
  29. ↑ Cross, N. (2008) Engineering Design Methods: Strategies for Product Design. Wiley, UK.
  30. ↑ Simonsen, J. et al. (2014) Situated Design Methods. MIT Press, USA.
  31. ↑ Bayazit, N. (2004) «Investigating Design: A Review of Forty Years of Design Research.» Design Issues 20, 1, 16-29.
  32. ↑ Moore, G. T. (ed.) (1970) Emerging Methods in Environmental Design and Planning. MIT Press, USA.
  33. ↑ Schön, D. A. (1983)The Reflective Practitioner: How Professionals Think in Action. New York: Basic Books. ISBN 0-465-06878-2.
  34. ↑ Design Studies (англ.).
  35. ↑ MIT Press Journals (англ.).
  36. ↑ Research in Engineering Design (англ.).
  37. ↑ Dreyfuss, Henry. Designing for People. Allworth Press; 2003. ISBN 1-58115-312-0
  38. ↑ Wayback Machine (PDF). www.doblin.com (англ.). Архів (PDF) оригіналу за 18 серпня 2022. Процитовано 12 листопада 2025.
  39. ↑ Design Kit (англ.). Архів оригіналу за 23 травня 2022. Процитовано 20 грудня 2018.
  40. ↑ Method Cards (англ.).
  41. ↑ Alexander, Christopher та ін. (1977). A Pattern Language (англ.). Oxford University Press. ISBN 978-0-19-501919-3.

Інші джерела (не згадані вище)

[ред. | ред. код]
  • Ko, A. J. Design Methods. https://faculty.washington.edu/ajko/books/design-methods/index.html
  • Koberg, D. and J. Bagnall. (1972) The Universal Traveler: A Soft-Systems Guide to Creativity, Problem-Solving, and the Process of Design. Los Altos, CA: Kaufmann. 2nd edition (1981): The All New Universal Traveler: A Soft-Systems Guide to Creativity, Problem-Solving, and the Process of Reaching Goals.
  • Krippendorff, K. (2006). The Semantic Turn; A New Foundation for Design. Taylor&Francis, CRC Press, USA. ISBN 978-0415779890
  • Plowright, P. (2014) Revealing Architectural Design: Methods, Frameworks and Tools. Routledge, UK. ISBN 978-0415639026
  • Protzen, J-P. and D. J. Harris. (2010) The Universe of Design: Horst Rittel's Theories of Design and Planning. Routledge. ISBN 0415779898
  • Pugh, S. (1991), Total Design: Integrated Methods for Successful Product Engineering. Addison-Wesley, UK.
  • Roozenburg, N. and J. Eekels. (1991) Product Design: Fundamentals and Methods. Wiley, UK. ISBN 0471943517
  • Ulrich, K. and S. Eppinger. (2011) Product Design and Development. McGraw Hill, USA. ISBN 978-0073404776

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Методи_проєктування&oldid=48115527