МЕТАФІ́ЗИКА (від грец. μετά і φυσικά — після фізики) — філософське вче­н­ня про надчут­тєві принципи та першооснови буття. Термін «метафізика» увів давньо­грецький філософ Андроник Родоський у 1 ст. до н. е. стосовно групи трактатів давньо­грецького мислителя Арістотеля про «буття саме по собі», який називав викладену в цих книгах науку по-різному: «перша філософія», «наука про божество» («теологія»), «мудрість». Умо­осяжний, теоретичний характер цієї науки проти­ставляв сфері практичного досвіду, чим утверджував вищу цін­ність метафізики. Аристотель тут ви­ступав як учень давньо­грецького мислителя Платона. Однак якщо для Платона існувала лише одна філософія — мудрість, спрямована на пі­зна­н­ня істин­но сущого, тобто ідей, то Аристотель від­різнив «першу філософію» від другої («фізики») і в такий спосіб закріпив за метафізикою статус вищого зна­н­ня про першо­причини буття, зна­н­ня, що існує як мета людського життя і джерело насолоди. 

У середньовічній філософії метафізику вважали вищою формою раціонального пі­зна­н­ня буття, але такою, що під­порядкована одкровен­ню. В її річищі докладно тлумачили про­блеми спів­від­ноше­н­ня свободи й необхідності, загальних понять, можливості богопі­зна­н­ня за аналогією з пі­зна­н­ням вищих родів сущого — блага, істини. Метафізика Нового часу подолала межі теології. За­знавши значного впливу натурфілософських ідей Від­родже­н­ня, вче­н­ня насичувалося природничо-науковою тематикою і водночас актуалізувало в про­блемному корпусі пита­н­ня гносеології. Метафізика раціоналізму (французький філософ Р. Декарт, нідерландський мислитель Б. Спіноза, німецький філософ Ґ. Ляйбніц) роз­вивалася в тісному звʼязку з традиційною онтологією. Емпірична — різко ви­ступала проти гіпо­стазува­н­ня сутностей, характерного для схоластичної філософії. У 16–17 ст. сформувалася німецька «шкільна» (або «університетська») неосхоластична метафізика, що виникла внаслідок пере­несе­н­ня на німецький проте­стантський ґрунт єзуїтської метафізики й набула роз­витку в працях іспанського теолога Ф. Суареса. У німецькій «шкільній» метафізиці предмет ви­значали за Аристотелем: суще, стани і види сущого; субʼєкт роз­глядали як: субʼєкт пі­зна­н­ня, граматичний субʼєкт, предмет дослідже­н­ня. Класичне вче­н­ня, ре­презентоване насамперед творами німецького філософа К. Вольфа, становить своєрідну транс­формацію «шкільної» неосхоластичної метафізики. К. Вольф увів сюди картезіанський принцип самосві­домості. Це змінило її структуру: онтологія, загальна космологія, емпірична психологія, раціональна психологія, природна теологія. 

Німецький філософ І. Кант звернув увагу на здатність метафізики періодично від­новлюватися в культурі. Метафізика є заверше­н­ням культури людського ро­зуму і, за І. Кантом, можлива як систематичне зна­н­ня, виведені з чистого ро­зуму. Він увів роз­різне­н­ня метафізики природи і метафізики звичаєвості (сфера, де суперечності чистого ро­зуму знаходять практичне роз­вʼяза­н­ня). Проте І. Кант не побудував системи метафізики, обмежившись дослідже­н­ням антиномій, на які натрапляє розум, намагаючись синтезувати завершену картину світу. Німецькі філософи Й. Фіхте і Ф. Шел­лінґ, спираючись на кантівський принцип активності субʼєкта, прагнули створити позитивну метафізику. Із цією метою вони тлумачили діалектику ро­зуму не як теоретичну без­вихідь, а як рушій мисле­н­ня, що веде до істини. Німецький філософ Ґ. Геґель уперше проти­ставив метафізику і діалектику як два різних методи пі­зна­н­ня. Разом з тим він ро­зумів свою власну філософію як «істин­ну метафізику», «науку наук». У марксизмі зберегли тлумаче­н­ня її як методу, протилежністю якого є діалектика — спосіб мисле­н­ня і вче­н­ня про роз­виток буття і мисле­н­ня. 

У 2-й пол. 19 ст. склалося негативне ставле­н­ня до цього вче­н­ня, особливо її геґелівської версії. Антиметафізична спрямованість має антропологія німецького філософа Л. Фоєрбаха, ір­раціоналізм данського філософа С. Кʼєркеґора, волюнтаризм німецького філософа А. Шопенгауера, віталізм німецького філософа Ф. Ніцше. Проти метафізики ви­ступали прибічники позитивізму, прагматизму і неокантіанства. Із критикою позитивного ставле­н­ня до неї ви­ступили академічні й університетські філософи України П. Юркевич, С. Гогоцький, П. Ліницький, О. Козлов та ін. У російській філософській традиції В. Солов­йов роз­робив панте­їстичну «метафізику все­єд­ності»; П. Флоренський, С. Булгаков, С. Франк по­єд­нували пошуки її із про­блемою антроподицеї. Водночас у філософії 20 ст. від­булася реабілітація метафізики й пошук нових некласичних її форм. Німецький філософ М. Гартман, спираючись на критичну онтологію, прагнув по-новому осмислити про­блеми метафізики. Неотомісти (французькі філософи Е.-А. Жильсон і Ж. Маритен) актуалізували метафізичні принципи середньовічної схоластики. У певний спосіб від­новлено під­ставові принципи традиційної метафізики також у філософії процесу англійського мислителя А.-Н. Вайтгеда, феноменології німецького філософа Е. Гус­серля, екзистенціалізмі. Німецький мислитель М. Гайдеґ­ґер, критикуючи метафізику як тип західноєвропейської культури, намагався повернутися до неї в доплатонівській формі. Французький філософ Ж.-П. Сартр подав екзистенціальну версію на ґрунті феноменології, персоналістську — російський філософ М. Лоський, український філософ М. Бердяєв. Неопозитивісти спочатку від­кинули метафізику (напр., ав­стрійський філософ Л. Вітґенштайн), згодом при­йшли до ви­зна­н­ня її про­блематики. У критичному раціоналізмі ав­стрійського філософа К.-Р. Поп­пера також стверджено право метафізики на існува­н­ня: у теорії «трьох світів» він об­ґрунтував буття фізичних і ментальних світів, а також світу обʼєктивного зна­н­ня. Метафізичне об­ґрунтува­н­ня актуалізувалося у філософії історії (англійські філософи А.-Дж. Тойнбі, Р.-Дж. Колінґвуд), філософії культури (німецькі філософи О. Шпенґлер, Ґ. Зим­мель), філософії релігії та теології (швейцарський теолог К. Барт, німецько-американський філософ П. Тил­ліх, французький філософ Ґ.-О. Марсель, німецький філософ К. Ясперс, російський філософ Л. Шестов). Структуралізм (французький літературо­знавець Р. Барт, філософи К. Леві-Строс, Ж. Лакан) і пост­структуралізм (французькі філософи М.-П. Фуко, Ж.-Ф. Ліотар, Ж. Бодріяр), феноменологія і герменевтика (французькі філософи М. Мерло-Понті та П. Рикер, німецький філософ Г.-Ґ. Ґадамер), етика дискурсу (німецькі філософи К.-О. Апель, Ю. Габермас) і аналітична філософія (Л. Вітґенштайн) критикуючи традиційні концепції метафізики, певною мірою реабілітують метафізичні ідеї єд­ності та цілісності, проте із залуче­н­ням лінгвістики і філософії мови, що веде в цілому до формува­н­ня парадигматики постметафізичного мисле­н­ня. Так, постмодерний філософський дискурс пере­йнявся метою «декон­струкції» (французький філософ Ж. Дер­рида) попередньої метафізичної традиції. Французькі філософи Ж. Дельоз і Ф. Ґват­тарі вважали, що класична філософія буття, починаючи від Платона й Аристотеля, оперує не­змін­ними бінарними опозиціями «суб­станція–акциденція», «обʼєкт–субʼєкт», і проти­ставили їй філософію становле­н­ня. Водночас сучасний філософський дискурс залишає за метафізикою право на осмисле­н­ня ситуації буття людини у світі.