Інформатика

ІНФОРМА́ТИКА — галузь знань, що охоплює широке коло наукових дисциплін, повʼязаних із ви­вче­н­ням інформаційних процесів у природі та техніці; науковий фундамент для створе­н­ня й за­стосува­н­ня компʼютерних систем та інформаційних технологій. Синонімом «І.» є термін «компʼютерна наука» («computer science»), більш роз­по­всюджений у країнах англомовного світу. Термін «І.» за­стосовують також у Німеч­чині («informatik») та Франції («informatique»). У СРСР для ідентифікації компʼютерної науки від 1950-х рр. за­стосовували термін «кібернетика», що мав ширше тлумаче­н­ня, ніж у засновника кібернетики, американського математика Н. Вінера, як «науки про управлі­н­ня і звʼязок у живому та машині». Ширше ро­зумі­н­ня кібернетики впровадив В. Глушков. Від 1980-х рр. термін «кібернетика» по­ступово замінили на «І.», залишаючи для кібернетики більш вузьке, первісне, ро­зумі­н­ня, хоча донині в Україні та інших пост­радянських країнах слово «кібернетика» (у ширшому ро­зумін­ні) зберігають у на­звах академічних ін­ститутів та факультетів у ВНЗах. Водночас сам термін «І.» в сучасному ро­зумін­ні раніше мав вузьке значе­н­ня та був повʼязаний із бібліотеко­знавством, організацією масивів документів та пошуку інформації в них. У сучасному прикладній І. — це важливий роз­діл, повʼязаний із організацією та за­стосува­н­ням компʼютерних баз даних і знань. Наукових засади І. почали формуватися з появою перших компʼютерів у 1940–50-х рр. Різноманітність наукових дисциплін, що входять до її складу, зумовлена тим, що І. сформувалася на базі багатьох наук, для яких взаємодія з нею дала новий поштовх до подальшого роз­витку. Роз­різняють І. теоретичну та прикладну, хоча в багатьох випадках цей роз­діл є досить умовним. Головні роз­діли теоретичної І.: теорія автоматів та алгоритмів (обчислюваність, складність, крипто­графія, квантові обчисле­н­ня); компʼютерна логіка (дедуктивні системи, автоматичного доведе­н­ня теорем, нетрадиційні логіки, про­грамува­н­ня в обмеже­н­нях); математичне моделюва­н­ня, системний аналіз та оптимізація; теорія інформації та кодува­н­ня; теоретичне про­грамува­н­ня (аналіз та оптимізація алгоритмів, структури даних, теорія типів, формальні мови, парадигми про­грамува­н­ня, семантика мов про­грамува­н­ня, теоретичні основи транс­ляції); формальні методи в проектуван­ні компʼютерних систем; паралельні обчисле­н­ня, роз­поділені багато­агентні компʼютерні системи та інерційне моделюва­н­ня (взаємодія агентів та середовищ); теоретичні основи баз даних і знань. Головні роз­діли приклад. І.: компʼютерна архітектура та інженерія (цифрова логіка, мікросхеми, багато­процесорні системи, операційні системи та системи про­грамува­н­ня, інструментальні засоби створе­н­ня про­грамних систем, компʼютерні мережі, Grid-системи та хмарні обчисле­н­ня, бази даних, без­печність компʼютерних систем); штучний інтелект (інтелектуальні агенти та роботи, нейрон­ні мережі, на­вчальні компʼютери, компʼютерне баче­н­ня, обробле­н­ня візуальної інформації та роз­пі­знава­н­ня образів, когнітивні архітектури, добува­н­ня даних, еволюційні обчисле­н­ня, пред­ставле­н­ня й обробле­н­ня знань, екс­пертні системи, обробле­н­ня природно-мовної інформації); автоматизовані та автоматичні системи керува­н­ня в технічних і економічних системах; компʼютерна графіка й візуалізація; компʼютерна без­печність та крипто­графія; за­стосува­н­ня компʼютерних технологій в інших науках і прикладних галузях (біо­логічна І., компʼютерні фізика, хімія, алгебра тощо). Ця неповна класифікація роз­ділів І. по­стійно змінюється, разом із роз­витком новітніх інформаційних технологій зʼявляються нові напрями та роз­діли.

Історія І. в Україні тісно повʼязана з імʼям В. Глушкова, який від 1956 очолював лабораторію обчислювальної техніки Ін­ституту математики АН УРСР (Київ), де ще 1951 під керівництвом С. Лебедєва була побудована перша в континентальній Європі ЕОМ «МЭСМ». Не­вдовзі лабораторію реорганізовано в Обчислювальний Центр АН УРСР, а 1962 на його базі засновано Ін­ститут кібернетики АН УРСР, яким керував В. Глушков. Він ви­значив основні напрями роз­витку кібернетики як теоретичні основи роз­робле­н­ня інформаційних технологій для різних галузей науки та народного господарства. Його моно­графію «Введение в кибернетику» (К., 1964) упродовж багатьох років вважали в між­народній науковій спільноті найкращим вступом до предмета. Центральним ядром нової компʼютерної науки стала теорія цифрових автоматів. У семінарі з теорії автоматів, започаткованому 1959, брали участь перші учні В. Глушкова — П. Андон, Ю. Капітонова, О. Летичевський, В. Редько, які не­вдовзі стали ві­домими вченими. В. Глушков заклав основи алгебричної теорії автоматів (1961) та написав моно­графію «Синтез цифровых автоматов» (Москва, 1962), орієнтовану на інженерів, фахівців з обчислювальної техніки. Пізніше цю моно­графію пере­клали англійською мовою та видали у США й інших країнах. Теорія автоматів стала основою створе­н­ня перших автоматизованих систем проектува­н­ня засобів обчислювальної техніки. Вагоме значе­н­ня мали роботи В. Глушкова з теорії алгоритмів та штучного інтелекту. Він намагався пере­нести алгебричну техніку пере­творе­н­ня виразів на про­грамні текс­ти, для чого за­пропонував нову алгебричну кон­струкцію «Система алгоритмічних алгебр» (САА), ві­дому також як алгебра алгоритмів. Цю кон­струкцію широко за­стосовували під час роз­робле­н­ня систем еквівалентних та оптимізуючих пере­творень алгоритмів і про­грам. В. Глушков працював також у напрямі автоматичного доведе­н­ня теорем, за­пропонувавши алгоритм очевидності, реалізований його учнями. Під керівництвом В. Глушкова роз­роблено низку компʼютерів, комплексних систем обробле­н­ня інформації, АСК складними обʼєктами, сформульовано й аргументовано пропозиції зі створе­н­ня загальнодержавної системи управлі­н­ня та ін. Більшість робіт цього напряму були першими в СРСР і зна­йшли високу оцінку з боку держави та фахівців. Серед створених компʼютерів — «Київ», «Дні­про», «Промінь», машини серії «МИР», ЄС-1766, «Електроніка-С5», АСК, «Львів», «Гальванік», системи «ДІСПЛАН», «ПРОЕКТ». Значна частина цих робіт від­значена державними преміями та іншими нагородами як в СРСР, так і за кордоном. Малі обчислювальні машини «Промінь» та «МИР» стали першими прототипами персональних компʼютерів, які зʼявилися значно пізніше, а макроконвеєрна обчислювальна система ЄС-1766 стала першою багато­процесорною MIMD-системою з роз­поділеною памʼя­т­тю. Наукова школа В. Глушкова ще за його життя була ви­знана як одна з провід­них кібернетичних шкіл у світі, це дало змогу українським кібернетикам налагодити тісні наукові звʼязки з іноземними науковими центрами й окремими ученими. Ідеї, методи й під­ходи В. Глушкова, які він роз­робив у І. та частково втілив у життя, повноцін­но живуть і сьогодні, низка наукових напрямків роз­виваються як само­стійні в сучасній І., а їхні лідери фактично створили власні наукові школи, серед них — В. Михалевич, Б. Пшеничний, Н. Шор.

Сучасні напів­провід­никові компʼютери упродовж 10–15 років вичерпають свій потенціал і їхня швидкодія буде обмежена при­близно до значе­н­ня 10¹⁵ операцій на секунду. Проект­на технологічна норма 0,05–0,1 мкм (50–100 нм) — це нижня межа зменше­н­ня роз­мірів елементів твердотільної мікро­електроніки, заснованої на класичних принципах синтезу схем, оскільки при менших роз­мірах виявляються ефекти квантового звʼязку. Тому нині триває пошук нових парадигм побудови елементної бази в галузі нанотехнології з викори­ста­н­ням інших фізичних принципів і явищ у молекулярній електроніці, біо­хімії, органічній хімії, квантовій механіці, нейротехнології та ін. Пере­хід від «мікро» до «нано» — це не кількісний, а якісний пере­хід: стрибок від маніпуляції речовиною до маніпуляції окремими атомами. Серед основних напрямів побудови нанокомпʼютерів можна ви­окремити молекулярні, квантові, оптичні, нейро-, ДНК- та хімічні компʼютери. У молекулярних компʼютерах носієм інформації є молекули і молекулярні ансамблі. Це нанорозмірна 2-бітна система, яка від­творює на молекулярному рівні функцію транзистора, пере­мика­н­ня молекули з одного стану в інший здійснюють за допомогою електричних, магнітних полів, світла, хімічних агентів. Серед про­блем таких компʼютерів — низька надійність пере­мика­н­ня через малу вірогідність пере­ходу молекули в збуджений стан і спонтан­ного пере­ходу назад, а також складність сполуче­н­ня обчислювальних блоків між собою та з зовнішніми при­строями. У квантових компʼютерах носій інформації — квантові частинки, які створюють квантовий біт («qubit»), що має 2 базові стани — 0 або 1 і стан суперпозиції. Квантовий біт формують у напів­провід­никових структурах, в органічних речовинах тощо. Зміна станів — згідно з законами квантової механіки під дією електромагнітного поля. Серед про­блемних ділянок — неодно­значність інтер­претації інформації, низька ефективність керува­н­ня та висока шумливість, складність реалізації введе­н­ня-виведе­н­ня інформації та звʼязків між частинами компʼютера, а також можливість пере­гріву, радіаційної небезпеки й агломератів (злипа­н­ня наночастинок). Носій інформації в оптичних компʼютерах — оптичне ви­промінюва­н­ня на всіх етапах обробле­н­ня й пере­дава­н­ня інформації. Два стани світлової хвилі, що від­різняються амплітудою і (або) параметрами поляризації, від­повід­ають зміні інтенсивності променя світла, що про­йшов крізь речовину: збільше­н­ня інтенсивності спадного променя призводить до різкого зро­ста­н­ня інтенсивності вихідного променя; при зменшен­ні — інтенсивність променя, що про­йшов крізь речовину, різко зменшується. При цьому ускладнюється синхронізація окремих елементів оптичного компʼютера з різними параметрами робочої хвилі світлового ви­промінюва­н­ня (інтенсивність, довжина хвилі), а також інтеграція великого числа оптичних вентилів. Носій інформації у нейрокомпʼютерах — штучні нейрони (нейрочіпи) і нейроноподібні звʼязки. Алгоритм роз­вʼяза­н­ня задачі реалізують за допомогою нейрон­них мереж, моделюва­н­ня яких виконують як про­грамно на ЕОМ, так і про­грамно-апаратно на цифрових великих інтегральних схемах. Такі компʼютери мають властивості паралельного обробле­н­ня інформації, здатність на­вчатися і високу завадо- та від­мово­стійкість. Проте для виріше­н­ня зав­дань різного типу потрібна нейрон­на мережа від­повід­ної топології. У ДНК-компʼютерах носій інформації — ферменти ДНК, що вибудовуються у ви­значеній послідовності. Машин­ний код пред­ставляють за допомогою різних станів цих ферментів. Особливістю схем є мас­штабованість та автономність само­стійного скла­да­н­ня процесів, повʼязаних з наномас­штабом молекул ДНК. Метод ДНК дає можливість одночасно згенерувати всі варіанти рішень за допомогою ві­домих біо­хімічних реакцій. Далі необхідно ви­окремити молекулу-низку, в якій закодована потрібна від­повідь. Однак помилки зчитува­н­ня і копіюва­н­ня інформації на ДНК в сотні разів пере­вищують помилки магнітних накопичувачів. Носій інформації у хімічних компʼютерах — індивідуальні «клітки», що складаються з ліпідів, штучно впроваджених в органічне середовище, і здатні пере­носити хімічні сигнали всередині молекул. Дані кодуються хімічними властивостями речовин (концентрація, колір, кри­сталічна структура тощо), а обчислювальні процеси від­буваються у ви­гляді хімічних реакцій, у результаті яких періодично змінюються параметри: концентрація, температура, колір та ін., що дає змогу «кліткам» «спілкуватися» між собою і пере­давати інформацію. Працює хімічний компʼютер під дією електромагнітного поля, але всі зміни від­буваються унаслідок хімічних процесів, тож про­блему становить пошук від­повід­них для роботи роз­чинів і реакцій. Очікують, що швидкість обчислень із за­стосува­н­ням нанокомпʼютерів досягне значе­н­ня 10 операцій на секунду, при цьому стане можливим зниже­н­ня мінімально допустимих роз­мірів компʼютера до субклітин­ного рівня, причому способи пред­ставле­н­ня інформації в системах, створених людиною, досягнуть фізичних меж, встановлених фундаментальними законами природи. Повноцін­ні компʼютери за новими технологіями зʼявляться не менше ніж за кілька десятків років, хоча вже є успіхи у створен­ні їхніх окремих вузлів та блоків. Проміжок часу, що зʼявився між технологічними межами напів­провід­никової технології і технології створе­н­ня нанокомпʼютерів, може бути заповнений компʼютерними системами, виконаними на напів­провід­никовій елементній базі за рахунок нових архітектурних рішень, оскільки доведено, що у сфері під­вище­н­ня продуктивності компʼютерних систем резерв технологічних можливостей обмежений одним порядком, а освоє­н­ня масового паралелізму та нових архітектурних рішень має резерв під­вище­н­ня продуктивності на декілька порядків. Основні лінії роз­витку архітектур компʼютерної техніки: кластерні системи, метакомпʼютери: Grid-системи; персональні ЕОМ, а також мобільні компʼютери (ноутбуки і кишенькові персональні компʼютери); архітектура, заснована на викори­стан­ні нової машин­ної алгебри (напр., алгебри матриць, рядів Фурʼє та ін.); зна­н­ня-орієнтовані і онтологокеровані архітектури; однокри­стальні архітектури типу «Процесор-у-памʼяті» («Processor-in-memory» — PIM-система), «Памʼять-у-процесорі» («Memory-in-processor» — MIP-система); образний компʼютинг та штучний інтелект; реконфігуровні архітектури; архітектури спеціалізованих засобів обробле­н­ня інформації та ін. Отже, роз­виток компʼютерної техніки у напрямку мініатюризації з одночасним збільше­н­ням її швидкодії спо­стерігатиметься як із за­стосува­н­ням твердотільної елементної бази, так і елементної бази, заснованої на викори­стан­ні результатів наукових роз­робок молекулярної електроніки, біо­логії, квантової механіки, органічної хімії та ін. Складні задачі прикладної та обчислювальної математики стимулюють створе­н­ня нових поколінь компʼютерів, сучасних числових методів їх роз­вʼяза­н­ня та методів діагностики якості на­ближеного роз­вʼязку задачі за точністю й швидкодією: високоточні задачі, задачі математичного моделюва­н­ня (явищ природи, су­спільства, обʼєктів та процесів, нової техніки), нелінійні задачі, задачі великої роз­мірності, задачі, близькі до NP-повних, задачі інформаційної без­пеки тощо. Усе це спонукає, не­зважаючи на нові пер­спективи в роз­вʼязан­ні складних задач шляхом викори­ста­н­ня Grid-систем, методів системного аналізу, приділяти особливу увагу новим результатам у теорії похибок, загальній теорії оптимальних алгоритмів, роз­паралелюва­н­ня обчислень, виявле­н­ня та уточне­н­ня апріорної інформації про задачу, виявле­н­ня та викори­ста­н­ня резервів оптимізації обчислень, і на базі від­повід­них фундаментальних досліджень використовувати компʼютерні технології роз­вʼяза­н­ня задач прикладної та обчислювальної математики із за­даними значе­н­нями характеристик якості за точністю й швидкодією. Вагомий внесок у за­значені галузі зробили Дж. Ґрауб, Х. Вожвʼяновський, М. Бахвалов,М. Корнійчук, В. Іванов, І. Молчанова, В. Задирака. Викори­ста­н­ня таких технологій дасть змогу або роз­вʼязати задачу з за­даною якістю, або дати поради замовнику, або довести, що при такій інформації про задачу її неможливо роз­вʼязати з за­даною якістю. Роз­виток теорії обчислень демонструє, що викори­ста­н­ня оптимальних за точністю й швидкодією обчислювальних алгоритмів під час роз­вʼязува­н­ня деяких важливих класів задач (оптимізації, цифрового обробле­н­ня сигналів тощо) більш ефективне з викори­ста­н­ням нової елементної бази та архітектури компʼютерів.

Важливою складовою частиною І. є оптимізація, зав­да­н­ня якої у математиці, І. та дослідже­н­ня операцій — задача знаходже­н­ня екс­тремуму цільової функції в деякій області скінчен­новимірного або нескінчен­новимірного простору за обмежень до­статньо загального ви­гляду. Серед піонерів дослідже­н­ня екс­тремальних задач — Дж. фон Не­йман, Дж. Данциґ, Л. Канторович. Одним зі світових центрів дослідже­н­ня у галузі оптимізації є Україна, насамперед Ін­ститут кібернетики НАНУ, де під керівництвом засновника української школи оптимізації В. Михалевича його учні (Н. Шор та ін.) роз­робили схеми послідовного пошуку оптимальних рішень, склали основу для створе­н­ня методу послідовного аналізу варіантів під час роз­вʼяза­н­ня складних багатоваріантних задач, які сформували теоретичну базу для виріше­н­ня багатьох про­блем народного господарства, і повʼязаних з оптимальним планува­н­ням та проєктува­н­ням. Провід­ні пред­ставники української школи оптимізації Ю. Єрмольєв, Б. Пшеничний, І. Сергієнко, Н. Шор та ін. своїми дослідже­н­нями зробили значний внесок у цю галузь математики та І. Їхні роботи в галузі математичного про­грамува­н­ня, не­гладкої, дис­кретної, стохастичної оптимізації сут­тєво вплинули на роз­виток теорії оптимізації та стали поштовхом роз­витку інших галузей математики та І., зокрема теорії оптимального керува­н­ня детермінованими та стохастичними системами, теорії статистичних рішень, теорії роз­пі­знава­н­ня. Особливість методів теорії оптимізації полягає у від­сутності повної інформації про функції цілі, функції обмежень та їхні похідні. Тому виникає потреба роз­вʼяза­н­ня екс­тремальних задач імовірнісної природи, у якій враховується імовірнісний характер досліджуваних процесів, а також ризик, повʼязаний із неви­значеністю як невід­ʼємною рисою процесу прийня­т­тя рішень. В Ін­ституті кібернетики НАНУ такі дослідже­н­ня провадять від середніх 1960-х рр. Поштовхом для цього були роботи Ю. Єрмольєва, у яких закладено новий науковий напрям у галузі стохастичної оптимізації — прямі методи стохастичного про­грамува­н­ня. Роботи українських вчених у цій галузі набули ви­зна­н­ня. Крім того, є широкий клас прикладних задач, які не можуть бути викладені та роз­вʼязані в рамках детермінованих під­ходів. Тісно повʼязаною з методами стохастичного про­грамува­н­ня та оптимального керува­н­ня є про­блема страхува­н­ня ката­строфічних ризиків. Йдеться не тільки про техноген­ні й екологічні ката­строфи, а й про страхува­н­ня подій, що повʼязані з фінансовими потрясі­н­нями. Керува­н­ня ризиками є однією із основних задач під час роз­поділу активів банками, страховими та інвестиційними компаніями, іншими фінансовими установами.

Бурхливий роз­виток обчислювальної техніки сприяв створен­ню важливого напрямку в інформаційних технологіях — методу статистичного моделюва­н­ня (метод імітаційного моделюва­н­ня, метод Монте-Карло), що ґрунтується на багаторазівому імітаційному моделюван­ні імовірнісної моделі системи з метою на­ближеного оцінюва­н­ня характеристик системи, які подають у ви­гляді середніх значень функціоналів від траєкторій системи. Сфера за­стосува­н­ня методу Монте-Карло над­звичайно широка — біо­логія, медицина, фізика, теорія надійності, теорія масового обслуговува­н­ня, захист інформації тощо. Ще донедавна метод Монте-Карло вважали універсальним, здатним роз­вʼязати будь-яку задачу, повʼязану з моделюва­н­ням випадкових явищ. Для опису та моделюва­н­ня систем роз­роблено низку ефективних мов: GPSS, «Сим­скрипт», «Симула», «Недис», «Аргон», «Аис».

Важливим є дослідже­н­ня й оптимізація надійності систем, від­мова яких призводить до тяжких екологічних наслідків (АЕС, нафто­проводи тощо). Саме для таких систем викори­ста­н­ня прямого статистичного моделюва­н­ня не дає бажаного результату: моделюва­н­ня високонадійних систем потребує надмірно великої кількості обчислень при низькій точності. Тому роз­роблено низку методів при­скореного моделюва­н­ня (методи зменше­н­ня дис­персії оцінок, аналітико-статистичні методи), які по­єд­нали у собі високу точність аналітичних методів з універсальністю методу Монте-Карло. За рахунок роз­робле­н­ня й викори­ста­н­ня в алгоритмах спеціальних аналітичних пере­творень вдалося на два порядки (а в деяких випадках i значно більше) скоротити витрати часу на моделюва­н­ня. Пер­спективним напрямком дослідже­н­ня є за­стосува­н­ня при­скореного моделюва­н­ня до роз­вʼяза­н­ня комбінаторних задач великої роз­мірності, що мають широке коло за­стосувань під час виріше­н­ня про­блем захисту інформації. Викори­ста­н­ня спеціальних методів при­скореного моделюва­н­ня на багато­процесорному комплексі СКІТ-3 дало змогу зна­йти роз­вʼязок комбінаторних задач рекордних роз­мірностей: обчисле­н­ня перманенту матриці, знаходже­н­ня кількості роз­вʼязків задачі про ранець, латинських квадратів і прямокутників. Оскільки природні процеси під­порядковані законам збереже­н­ня — фундаментальним фізичним законам, це дає змогу описувати їх певними математичними виразами, що утворюють математичну модель. Маючи математичну модель певного досліджуваного явища, можна за­стосувати обчислювальні алгоритми її аналізу, що до­зволяє викори­ста­н­ня компʼютерних засобів для дослідже­н­ня явищ за ви­браною математичною моде­л­лю. Про­блеми, що виникають під час компʼютерного дослідже­н­ня, повʼязані насамперед із забезпече­н­ням ви­браної математичної моделі достовірними вихідними даними характеристик складових обʼєкта, параметрів зовнішніх впливів та вихідного стану системи. Також компʼютерне дослідже­н­ня вимагає, щоб про­блемне математичне забезпече­н­ня реалізовувало обчислювальні алгоритми високої точності для унеможливле­н­ня спотворе­н­ня компʼютерного роз­вʼязку похибками викори­станого методу та похибками заокругле­н­ня. Для виріше­н­ня означеної про­блеми в Ін­ституті кібернетики НАНУ проводять дослідже­н­ня, що стосуються створе­н­ня інформаційних технологій, які мають властивості самоналаштува­н­ня на досліджуваний обʼєкт, тобто за­стосовано системний під­хід, який під час дослідже­н­ня процесів у багатокомпонентних суцільних середовищах природного чи штучного походже­н­ня використовує математичні моделі, що досить повно описують явища, роз­виток яких сут­тєво залежить від впливу тонких включень як класів математичних задач із роз­ривними роз­вʼязками. Для цих класів задач побудовано обчислювальні алгоритми під­вищеного порядку точності їх числових дис­кретизації, а шляхом викори­ста­н­ня виразів градієнтів функціоналів-невʼязок, побудованих на основі результатів теорії оптимального керува­н­ня станами досліджуваних систем, на основі даних натурних спо­стережень, за допомогою градієнтних методів, проводять ідентифікацію параметрів самої системи та аналіз її динаміки.

І. М. Коваленко

Наука інформатики почала формуватися у 1960-х роках у звʼязку з появою складних прикладних задач великої роз­мірності, що не під­лягали аналізу за допомогою методів класичної математики (космічні дослідже­н­ня, роз­робле­н­ня ядерної зброї, стратегічне і тактичне планува­н­ня воєн­них дій, аналіз інформації). Власне, термін «інформатика» почали активно використовувати у вітчизняній науковій і журналістській лексиці на початку 1980-х років, після 1985 він практично витіснив всі раніше використовувані, зокрема «кібернетика», «ЕОМ» і «АСК», з якими асоціювалася науково-технічна сфера за­стосува­н­ня компʼютерів у системах керува­н­ня й обробле­н­ня інформації. Однак термін «інформатика» прямо не стосується обчислювальної техніки, оскільки раніше його використовували для ідентифікації галузі практичної діяльності, повʼязаної з організацією бібліотечної справи, що роз­винулася на початку 20 ст. і стосувалася ви­вче­н­ня структури й загальних властивостей обʼєктивної (наукової) інформації, закономірностей та технологій її функціонува­н­ня в су­спільстві з метою ефективного зі­бра­н­ня, обробле­н­ня, зберіга­н­ня, пошуку, роз­по­всюдже­н­ня. 1957 німецький фахівець у галузі обчислювальної техніки К. Штайнбух викори­став поня­т­тя «інформатика» у ст. «Informatik: Automatische Informationsverarbeitung». 1962 О. Харкевич за­пропонував назву науки «інформологія», основні положе­н­ня та принципи якої систематично викладені в моно­графії О. Михайлова, А. Чорного та Р. Гіляревського «Основы на­учной информации» (1965), яку доопрацьовано та пере­ви­дано під на­звою «Основы информатики» (1968; обидві — Москва). Водночас американські вчені за­пропонували низку тлумачень інформатики: як ви­вче­н­ня феномена ЕОМ (А. Ньюелл, А. Перліс, Г. Саймон, 1967), алгоритмів (Д.-Е. Кнут), інформаційних структур (П. Ваґнер; обидва — 1968), — що пізніше стали предметом І. Французький термін «informatique» увів 1962 Ф. Дрейфус на означе­н­ня процесів викори­ста­н­ня ЕОМ для зберіга­н­ня й обробле­н­ня інформації. Завдяки російському ученому А. Єршову поня­т­тя «інформатика» набуло значе­н­ня «про­грамува­н­ня для ЕОМ»; а 1987 предметом інформатики як науки він на­звав дослідже­н­ня законів, методів і способів накопичува­н­ня, пере­дава­н­ня та обробле­н­ня інформації насамперед з допомогою ЕОМ.

На від­міну від багатьох інших соціальних символів НТП 20 ст., таких, як «атомна енергія», «космонавтика» або «кібернетика», інформатика має над­звичайно сильний і природний звʼязок із феноменами, властивими масовому ринку товарів та послуг, оскільки результати, одержувані в процесі дослідже­н­ня і роз­робок у галузі інформатики, без­посередньо орієнтовані на найбільш масового користувача, а повʼязані з цим ін­новаційні процеси від­буваються від­носно швидко і спри­ймаються су­спільством до­статньо легко, змінюючи не тільки ментальність споживача, але й соціальні традиції населе­н­ня країн і світу в цілому. Роз­виток української інформатики радянського періоду повʼязаний із 4-ма основними чин­никами: монополією держави на зовнішню торгівлю, наявністю тільки державного сектора економіки, пере­важним впливом ВПК і роз­подільною системою субсидіюва­н­ня дослідже­н­ня та роз­робок. Економіка СРСР була за­мкнутою, а одержувані в процесі дослідже­н­ня теоретичні результати (пере­важно на замовле­н­ня ВПК) швидко втрачали свою актуальність. Натомість на Заході на початку 1980-х років зʼявилися тенденції до обʼ­єд­на­н­ня та глобалізації економіки (про­грама «ESPRIT» для єдиної Європи, про­грами «Національна інформаційна інфра­структура» і «NAFTA» у США), цього вимагав і між­народний ринок інформаційно-комунікативних технологій (ІКТ). Отож, під час модернізації інформаційних інфра­структур роз­винених країн запанували техніко-технологічні тенденції, що отримали назву «від­криті системи», які зводилися до ви­зна­н­ня і добровільного за­стосува­н­ня у світовій інформаційно-компʼютерній індустрії від­критих між­народних стандартів. Замовники інформаційних систем не були привʼязані до монопольного виробника і могли вільно вибирати на ринку ІКТ ті вироби, що їх найбільше задовольняли. Врешті-решт внутрішні ринкові механізми надали конкуренто­спроможності різних країн новий імпульс і під­готували базу для революції в галузі ІКТ. Усі ці події жодним чином не від­образилися на за­мкнутій економіці СРСР. Однак ця стагнація стосувалася лише тієї частини прикладної вітчизняної інформатики, що не була тісно повʼязана із замовле­н­нями ВПК. Щодо теоретичних досліджень і практичних результатів, орієнтованих на військове за­стосува­н­ня, то тут інформатика в СРСР була роз­винута до­статньо сильно, особливо стосовно космічних досліджень. Основними науковими центрами інформатики 1980-х років були міста Київ, Москва, Ленін­град (нині С.-Петербург), Новосибірськ (РФ) і Мінськ. Однак через низку причин історичного, соціального, політичного і між­народного характеру саме Київ вважали центром спочатку кібернетики, а потім і інформатики в СРСР. Фактично вся історія виникне­н­ня і роз­витку інформатики в СРСР була повʼязана з діяльністю саме Ін­ституту кібернетики АН УРСР, а його основні результати асоціювалися з іменами українських (київських) учених-кібернетиків, математиків, а також фахівців з архітектури обчислювальних машин і систем. Однак в умовах ізоляції від світового ринку ІКТ подальшому становлен­ню та роз­витку української інформатики заважали 3 чин­ники: малосерійність прикладних результатів, ускладнений до­ступ до світових друкованих джерел і мовний барʼєр. Перший чин­ник призводив до того, що створені у невеликій кількості без врахува­н­ня конкуренції і тільки на бюджетні засоби першокласні для того часу інформаційні компʼютерні системи практично за­стигали на рівні 1-ї версії або навіть макетного зразка, рідко удосконалюючись до рівня 2-ї версії. Два ж остан­ні чин­ники призводили до того, що учені, дослідники і роз­робники одержували свої теоретичні результати світового рівня або раніше, або практично водночас зі своїми іноземними колегами, однак, не озна­йомлені з усталеною англійською термінологією та не маючи по­стійного і стабільного до­ступу до закордон­них першоджерел та періодики, не могли ні точно ідентифікувати свої результати, ні надати їх на роз­суд іноземних колег, ні взяти участь у плідних дис­кусіях на сторінках закордон­них періодичних ви­дань та захистити свій пріоритет авторським правом. Немалу негативну роль у цій ситуації зіграла і громіздка система проведе­н­ня екс­пертизи щодо захисту державної таємниці. Деяке послабле­н­ня було для суто формально-теоретичних досліджень з питань теорії оптимізації, завдяки чому вітчизняна школа у цьому напрямі отримала за кордоном заслужене ви­зна­н­ня. Водночас прикладні результати світового рівня не були одно­значно ідентифіковані, порівняні з закордон­ними результатами і сер­йозно під­тримані для подальшого роз­витку. Так, напр., практично не помічені закладені київськими вченими основи теорії гіпертекс­тових систем, реалізовані у 1970-х роках у роз­робках мови «Аналітик» для машини «МИР»; роз­роблені на­прикінці 1970-х років основи організації людино-машин­ного інтерфейсу на основі системи «вкладених меню»; не став ви­знаним і обʼєктно-орієнтований під­хід у про­грамуван­ні, до від­кри­т­тя якого на­прикінці 1980-х років пі­ді­йшли в Ін­ституті кібернетики АН УРСР майже одночасно з американськими вченими. Феномени «невпі­зна­н­ня» при­звели до повного знище­н­ня української школи АСК, яку дис­кредитовано в 2-й половині 1980-х років хвилею західних персональних компʼютерів. Як про­гресивна за своєю суттю, ця хвиля позитивно була сприйнята західним ринком, однак, з огляду на монополію на зовнішню торгівлю, не­стачу валютних засобів і заборон між­народного Ко­ординаційного комітету з екс­порт­ного контролю (Париж), вона надалеко від­кинула назад вітчизняних роз­робників апаратного і про­грамного забезпече­н­ня, пере­творивши їх на звичайних користувачів західними технологіями. Так, практично всі моделі персональних компʼютерів, створені в Україні у 1980-х роках, були повними копіями американських персональних компʼютерів, що не отримали, до того ж, повного ліцензійного захисту. Викори­ста­н­ня великих і середніх ЕОМ (мейнфреймів) в Україні практично було згорнуте. Крім того, роз­робка великих інформаційних систем стала неможливою в звʼязку зі слабкою продуктивністю перших моделей персональних компʼютерів. За кордоном же викори­ста­н­ня мейнфреймів ще довго тривало. Для стикува­н­ня персональних компʼютерів і мейнфреймів, які використовували в системах управлі­н­ня, роз­робляли системи роз­поділу обчислювальних потужностей між потужними (на ті часи) мейнфре­ймами і від­носно слабкими персональними компʼютерами. Водночас роз­робляли теоретичні основи інтеграції роз­поділених інформаційних систем. Сформульовані 1971 В. Глушковим принципи побудови АСК вже на той час мали майже всі основні положе­н­ня концепції від­критих систем початку 1980-х років і сучасної теорії інтеграції інформаційних систем початку 1990-х років, а в ідеї Державної системи обчислювальних центрів були організовані основи та прообраз глобальної мережі Інтернет. Створена В. Глушковим в Ін­ституті кібернетики АН УРСР атмо­сфера наукового пошуку спрощувала до­ступ провінційним ученим до закордон­них першоджерел і давала можливість спілкуватися з іноземними колегами, певною мірою збалансовуючи роз­рив між західними і радянськими І. Особливу організаційну роль ві­ді­гравала створена на базі Ін­ституту Наукова рада з про­блеми «Кібернетика», що концентрувала увагу наукової спільноти на основних ідеях і напрямах кібернетики та формулювала найважливіші про­грами досліджень, а також ви­ступала як екс­пертний орган і координатор, видавала та роз­по­всюджувала велику кількість друкованих праць. Завдяки числен­ним семінарам, конференціям і симпозіумам учені України мали можливість брати участь в дис­кусіях і оприлюднювати власні ідеї та роз­робки. Ін­ститут кібернетики також вів само­стійну активну видавничу діяльність, його журнали «Кібернетика», «Автоматика» (нині «Про­блемы управления и информатики»), «Управляющие системы и машины» та числен­ні пре­принти стали роз­по­всюджувачами про­гресивних ідей. Ін­ститут кібернетики мав найпотужнішу на той час систему під­готовки наукових кадрів і звʼязків з усіма провід­ними виробничими під­приємствами обчислювальної техніки («Електронмаш», «Квазар») та вищими на­вчальними закладами — Київським університетом і політехнічним ін­ститутом. Усе це при­звело до того, що молоді учені, аспіранти, пошукувачі Ін­ституту 1980-х років стали у 1990-х роках лідерами молодого українського компʼютерного бізнесу і від­носно легко змогли адаптуватися до зміни економічної ситуації. Завдяки активній науковій і технічній позиції Ін­ституту, а також зна­йомству його учених із закордон­ною літературою у лабораторіях України зʼявилися роз­робки інформаційних систем, створених від­повід­но до новітніх ідей інформатики.

Загальна теорія інформаційних систем практично одночасно роз­вивається у працях українських та іноземних учених. Усі від­мін­ності в роз­робках ви­значалися технологічною специфікою про­блемних інструментальних систем, що використовувалися. Так, напр., у середніх 1970-х роках матеріали стосовно систем управлі­н­ня базами даних були ві­домі у нас як системи зберіга­н­ня й пошуку інформації. Згодом зʼявилися матеріали щодо екс­пертних систем і систем гіпертекс­тового пошуку. Від­сутність кольорових екранів не дала змогу українським вченим по­ставити про­блему обробле­н­ня даних у різноманітних фізичних середовищах і формах (колір, мультиплікація, графіка), що на Заході отримала назви «мультимедіа» і «гіпермедіа». Однак системи роз­пі­знава­н­ня й синтезу мовних сигналів роз­робляли в Ін­ституті кібернетики ще від кінця 1960-х років (Т. Вінцюк). Від 1970-х років у роботах українських вчених почала формуватися загальна теорія систем роз­пі­знава­н­ня образів, систем автоматизованого пере­кладу з іноземних мов, систем імітаційного моделюва­н­ня, систем обробле­н­ня сигналів, операційних систем, систем про­грамува­н­ня і комунікативно-компʼютерних систем пере­дачі даних. Українські теоретичні роз­робки в галузі інформатики історично від­ображали всі типи інформаційних систем і процесів обробле­н­ня інформації того часу: саме: АСК, регіональні АСК, Єдина система Державної системи обчислювальних центрів (В. Глушков), інформаційні мови і системи управлі­н­ня базами даних (А. Стогній, П. Андон, Р. Крамаренко, В. Рєзниченко), прикладні інформаційні системи («Юпітер», «Гермес»), системи обробле­н­ня даних і пакети прикладних про­грам (І. Сергієнко, І. Парасюк, Н. Тукалевська), імітаційне моделюва­н­ня (В. Гусєв, В. Литвинов, Т. Марʼянович, М. Сахнюк), мови і системи про­грамува­н­ня (К. Ющенко, К. Лаврищева, О. Пере­возчикова, Г. Цетлін), мова високого рівня «Аналітик» і основи гіпертекс­тових систем (Т. Грінченко, В. Клименко), компʼютерні комунікаційні системи і мережі (А. Нікітін), інформаційні системи і мережі обчислювальних центрів (А. Стогній), штучний інтелект (В. Глушков, В. Гладун, М. Глазунов), колективний розум (В. Глушков, В. Петрухін), машин­ний пере­клад (Л. Калужнін, І. Штерн, І. Білецька), АСК проектува­н­ням, системи автоматизованого проектува­н­ня (В. Скурихін, В. Шкурба), архітектури обчислювальних машин, паралельні системи, автоматизація доведень (О. Летичевський, Ю. Капітонова), формальні пере­творе­н­ня текс­тів (А. Стогній, Т. Грінченко), роз­пі­знава­н­ня образів (В. Ковалевський), аналіз роз­пі­знава­н­ня і синтез усної мови (Т. Вінцюк), інформаційно-пошукові системи (Е. Скороходько, В. Дриянський), автоматизація на­вча­н­ня (О. Довгял­ло), інформаційно-аналітичні системи про­гнозува­н­ня (І. Цикунов). Від середніх 1980-х років роз­почалося активне ви­вче­н­ня феноменів західної обчислювальної техніки, дослідже­н­ня сучасних ІКТ і соціально-економічних чин­ників їх викори­ста­н­ня. Цьому сприяв також пере­хід частини наукових кадрів Ін­ституту кібернетики в інші науково-дослідні установи. Дедалі від­чутну роль у галузі стали ві­ді­гравати НВО «Міськсистемотехніка», Київський і Львівський політехнічні ін­ститути, інші ВНЗ Києва, Львова, а також Одеси, Харкова, Дні­пропетровська і Сімферополя. Від кінця 1980-х років почали виникати нові, недержавні форми професійних обʼ­єд­нань, що орієнтувалися на змін­ний економічний стан і появу ринку персональних компʼютерів. Так, 1988 у Києві засновано Всесоюзну асоціацію персональних ЕОМ (перший президент — А. Стогній), яка роз­по­всюджувала малодо­ступні матеріали з ІКТ і провела перші в СРСР ви­ставки-ярмарки ІКТ. Від 1988 учені Ін­ституту кібернетики АН УРСР і НВО «Міськсистемотехніка» офіційно за­прошені до участі в різноманітних між­народних організаціях у галузі І., тож між­народні контакти значно зросли і наукова інформація з питань І. стала надходити в Україну регулярно, однак 1991 кардинально змінилася політична і економічна ситуація. Після проголоше­н­ня України незалежною державою і заяви Президента Л. Кучми 1995 про під­тримку економічних реформ по­став факт правового ви­зна­н­ня кон­ституційної рівноправності різноманітних секторів економіки, що спеціалізуються в галузях інформаційно-компʼютерної індустрії, інформаційної інфра­структури, теоретичної і прикладної І. У сфері інформаційно-компʼютерної індустрії України з державного сектору по­ступово виділився приватний сектор («Квазар-мікро», «Утел», «Укрпак»). У сфері ж інформаційної інфра­структури приватні під­приємства стали виникати майже само­стійно, без виділе­н­ня з державного сектору, це, зокрема, ви­ставкові компʼютерні компанії («Euroindex», «Коми­здат»), ЗМІ («Computer World», «В світі мультимедіа», «Компʼютерний огляд», «Офіс», «Компʼютери плюс про­грами»), компанії з на­да­н­ня послуг користува­н­ня глобальними мережами («Релком», «Ґлобал-юкрейн», «Лакі-нет»). У сфері прикладної інформатики зʼявилися приватні НДІ (Прикладної інформатики ін­ститут, «Топаз-інформ»). По­ступово став організовуватися консалтинговий бізнес. Від 1992 в Україні щорічно проводять понад 10 великих компʼютерних ви­ставок, в яких беруть участь 100–150 приватних і державних компаній та організацій. Від­тоді ж у Києві зʼявилися пред­ставництва закордон­них компʼютерних фірм («DEC», «Apple», «IBM», «Informix», «Oracle», «S&T», «RG Data»). Роль Ін­ституту кібернетики з суто економічних причин по­ступово знижувалася, зро­став масовий виїзд кращих кадрів за кордон і пере­хід у комерційні організації. Все це вимагало від держави гармонізації правової і податкової систем в умовах ринкової економіки. Почасти це виконано під час прийня­т­тя Кон­ституції України. Поряд із новими економічними засобами державного управлі­н­ня, існували релікти державного адміністративно-командного управлі­н­ня, властиві радянському періоду, що обмежувало роз­виток української І. Головною причиною цього явища було те, що, на від­міну від країн з ринковою економікою, в СРСР І. ви­ступала компонентою адміністративно-командної системи, для під­трима­н­ня діяльності якої існували від­повід­ні державні структури — державні комітети, міністерства і АН. Щойно в індустрії високих технологій виникала нова державна про­блема — створювали і від­повід­ний комітет, напр., Державний комітет з обчислювальної техніки і інформатики СРСР. Стабільність офіційних структур гарантувала замовле­н­ня, зарплату і зайнятість, формувала професійну спільноту, вищу професійну еліту та систему від­творе­н­ня з високим рівнем теоретичної під­готовки і системним мисле­н­ням для роз­робле­н­ня й реалізації великих державних проектів. Основною особливістю роз­витку української І. в пере­хідний період була діяльність про­блемно-орієнтованих комітетів та агентств з І. Однак у нових економічних умовах зникла монополія держави на зовнішню торгівлю і виняткова під­тримка з боку ВПК — зʼявився чин­ник ринку. У 1990-х роках новий приватний сектор у галузі ІКТ ще не встиг створити ані свого професійного спів­товариства, ані еліти, ані лобі, без яких у пере­хідний період, коли слабко діє правова система держави, жодний пере­конливий і рівноправний діалог із державою неможливий. Певною реакцією на ситуацію, що склалася, стало виникне­н­ня на початку 1990-х років низки соціальних феноменів, повʼязаних зі спонтан­ним обʼ­єд­на­н­ням професіоналів у галузі І. в різноманітні професійні неформальні і неофіційні спів­товариства. Так, у середовищі наукової громадськості і директорату промислових під­приємств, що спеціалізувалися в галузі електроніки, зʼявилися різноманітні су­спільні академії (І., інформаційних технологій, штучного інтелекту тощо). Ця тенденція зумовлена не­вдоволе­н­ням професіоналів у сфері прикладної І. державного сектору економіки недо­ступністю для них АН і неможливістю виявляти вплив на роз­виток подій з інформатизації в Україні. Однак, у звʼязку з ві­дірваністю цих академій від процесів роз­витку ринку ІКТ і від­сутністю стабільних джерел фінансува­н­ня, їхня діяльність швидко пішла на спад. Аналогічно, в середовищі лідерів компʼютерного приватного бізнесу ІКТ в Києві 1995 виник т. зв. Компʼютерний клуб, що вже на­ступного року обʼ­єд­нував більше 70-ти членів, однак найбільшу активність у ньому проявляло близько 15-ти компаній, діяльність клубу не мала істотного впливу на роз­виток ринку ІКТ. Третій напрям формува­н­ня професійних спів­товариств повʼязаний з різноманітними фондами (напр., Фондом Глушкова, 1993) — незалежними, не­урядовими, без­прибутковими громадськими організаціями з правами здійсне­н­ня різноманітних комерційних операцій. У більшості випадків такі фонди не витримували конкуренції з приватним сектором, а від­сутність в Україні традицій благодійності робила їхнє подальше існува­н­ня про­блематичним. Попри деяку штучність усіх цих форм самоорганізації професіоналів, ці спроби, без­умовно, були про­гресивними, оскільки формували певну ментальність нової генерації професіоналів. Враховуючи соціальне замовле­н­ня на роз­виток ІКТ і інформаційної інфра­структури України, повʼязане з різкою зміною соціального статусу вчених-інформатиків, від 1994 авторський колектив Ін­ституту кібернетики започаткував роз­робку Національної про­грами інформатизації, що перед­бачала через систему проектів (більш як 250) у різноманітних сферах інформаційно-компʼютерної індустрії та інформаційної інфра­структури різко під­няти рівень інформатизації су­спільства. 1995 з метою державної під­тримки цієї про­грами та забезпече­н­ня умов роз­витку вітчизняного ринку ІКТ засновано Національне агентство з питань інформатизації при Президентові України. Про­гресивне за своєю суттю це ріше­н­ня мало риси адміністративно-командної системи управлі­н­ня, а його кадрове втіле­н­ня, що ігнорувало професійне спів­товариство, а також від­сутність прямого бюджетного фінансува­н­ня зробило подальше існува­н­ня агентства практично без­пер­спективним. Створене 1996 Міністерство науки і технологій України булонаділене повноваже­н­нями вищої державної виконавчої влади з питань науки і техніки, зокрема й інформатизації. Водночас, ви­знаючи авторитет українських учених, між­народні компʼютерні організації почали від­новлювати з Україною професійні звʼязки. Так, 1992, від­повід­но до про­грами наукової під­тримки «SEED», в Україні від­крито пред­ставництво американської асоціації «АСМ» (голова — А. Стогній), а 1995 Всесвітнє компʼютерне спів­товариство (World IEEE Computer Society) обрало С. Азарова, М. Нікітченка і А. Стогнія спів­головами і пред­ставниками від України для участі в роботі цієї спільноти у напрямах ІТК та інформатизації. Таким чином, від середини 1990-х років в умовах слабкого державного регулюва­н­ня процесів роз­витку українського ринку ІКТ, корупції, пасивної ролі Національного агентства з питань інформатизації, важкого оподаткува­н­ня (до 80 % від прибутку), приватного сектор ринку ІКТ почав роз­виватися практично спонтан­но й без­контрольно. Частка державного сектору в цей час не пере­вищувала 40 %, однак від 60 %, що припадали на приватний сектор ринку ІКТ, більш ніж 80 % складав «сірий» ринок, що не забезпечував замовника комплексним і гарантійним обслуговува­н­ням у повному обсязі та ви­гравав завдяки демпінгу цін. Основні риси цивілізованого роз­витку вітчизняного ринку ІКТ надавали т. зв. фірми-інтегратори, що виникали від початку 1990-х років і були повʼязані партнерськими угодами з провід­ними компʼютерними фірмами світу («Hewlett–Packard», «DEC», «ІВМ», «Simens Nixdorf»). Ці фірми не тільки роз­по­всюджували традиції західного ринку (від­криті між­народні стандарти, гарантійний су­провід, користува­н­ня лініями «гарячого звʼязку», фінансові пільги тощо), але й забезпечували замовнику системне проектува­н­ня, на­вча­н­ня персоналу і консалтинг. Роз­виток українських фірм-інтеграторів активізував діяльність інфра­структурних приватних компаній, тобто фірм, що спеціалізувалися в галузі рекламного, ви­ставкового і видавничого бізнесу. З понад 10-ти великих компаній цього профілю від середини 1990-х років ви­окремилися 2 найбільші, що конкурували, — «Евроіндекс» і «Комвидав». Активізація приватного сектору і процеси приватизації викликали необхідність при­дба­н­ня досвіду участі в між­народних ви­ставках. У 1990-х роках Україну на між­народних ви­ставках (зокрема від 1992 — КОМТЕКС, Москва; від 1993 — СеВІТ, м. Ган­новер, Німеч­чина і СОМDЕХ, м. Лас-Веґас, штат Невада, США) пред­ставляли пере­важно найбільш роз­винені в ті часи компанії середнього і малого бізнесу («Від­криті системи», «Атлант-I», «Утел») і промислові під­приємства Міністерства промисловості і конверсії України. Не­зважаючи на поодинокі успіхи, участь у цих ви­ставках показала повну неготовність українського І. до виходу на між­народний екс­порт­ний ринок. Вжиті заходи щодо створе­н­ня умов для формува­н­ня імпортозамін­ної політики роз­витку внутрішнього ринку ІКТ потенційно не могли дати очікуваних результатів у звʼязку з високим інтелектуальним потенціалом українського замовника і небажа­н­ням обмежитися вітчизняними роз­робками, що по­ступалися закордон­ним зразкам. Засновані у середині 1990-х років перші приватні дослідні ін­ститути (Ін­ститут прикладної інформатики, «Топаз-інформ», Ін­ститут штучного інтелекту) стали на шлях само­стійного проведе­н­ня роз­робок на основі фінансува­н­ня іноземними кредиторами або організаціями-донорами. Найбільшими замовниками фірм-інтеграторів, інфра­структурних фірм і приватних дослідних ін­ститутів тоді були комерційні банки, трасти, страхові та інвестиційні компанії, однак в цілому у пере­хідний період основне фінансува­н­ня проект­них робіт і робіт, повʼязаних з системною інтеграцією, гарантувалося тільки державними замовле­н­нями і залежало від загальних процесів структурної пере­будови економіки України.

С. С. Азаров, А. О. Стогній

Інформатика історична (І. і.) — спеціальна історична дисципліна, що ви­вчає загальні властивості історичної інформації, її структуру, закономірності виникне­н­ня, пере­творе­н­ня, накопиче­н­ня, методи пошуку, пере­дава­н­ня, збереже­н­ня, обробле­н­ня та викори­ста­н­ня в дослідже­н­нях. І. і. почала формуватися на­прикінці 1980-х років на пере­тині інформатики, інформаційних технологій та нових методів у кліометрії. Її теоретичною основою є сучасна концепція інформації, теорія соціальної інформації та теоретичне джерело­знавство, практичною — інформаційні технології. І. і. роз­робляє принципи за­стосува­н­ня інформаційних технологій в історичних дослідже­н­нях, створює історичні бази і банки даних; здійснює компʼютерне моделюва­н­ня історичних процесів.

О. В. Жданович